Моя донечка цього року пішла в перший клас. Я виховую її сама, чоловіка у мене немає, батьків теж. Не зважаючи на відсутність будь-якої підтримки, я змогла стати на ноги, знайти хорошу роботу і забезпечувати свою донечку всім, що мають інші діти.
Але моя робота дуже ненормована. Я часто затримуюся і працюю без вихідних. Щоправда, оплата того варта.
Свою Софію я завжди вчу бути обережною з незнайомцями, не сідати в чужу машину і не слухати людей, яких вона не знає, не відчиняти нікому двері, крім мене. Навіть, якщо їй обіцяють дати шоколадку чи якусь іграшку.
Я завжди забираю її зі школи. Але того дня у мене не виходило звільнитися і приїхати по неї. Начальниця прийшла і наказала мені виправити документи, в яких я допустила помилку. Я змушена була пожертвувати своєю обідньою перервою.
Але що ж робити? Ми живемо у великому місті. Додому треба добиратися автобусами з кількома пересадками. Вона сама не доїде, надто небезпечно!
Моя подруга і за сумісництвом колега, знала, що я кожного дня забираю донечку зі школи, тому запропонувала мені свою допомогу. Я з полегшенням видихнула, адже довіряла Олі. Ми з нею дуже подружилися за тих кілька років, що працюємо разом. Я не раз її виручала, а вона — мене. А цього дня її допомога була, як ніколи мені потрібна.
Оля поїхала до школи. Але я так замоталася, що забула її попередити про дядька Петра, охоронця на дверях. Він знає всіх батьків в лице! І з підозрою ставиться до незнайомців на території школи. Дядько Петро чудова людина і дуже відповідально ставиться до своєї роботи. Цього разу він це вкотре довів.
Коли Оля приїхала, дядько Петро відмовився її впускати. Вона показала йому свої документи й сказала, що я її попросила забрати Софійку. Він не повірив і сказав, що треба запитатися в дитини, чи знає вона її. Проте, вся проблема була в тому, що Софія її не знала. Оля ніколи у нас вдома не бувала і вони ніколи не бачилися. Але подруга знала, як Софійка виглядає, бо неодноразово бачила її фотографію на моєму столі.
Зараз я радію, що моя донечка так добре засвоїла мої слова, стосовно таких небезпечних ситуацій. Але того дня Софійка, коли побачила Олю, сказала, що не знає цієї тітоньки й буде чекати на свою маму. Дядько Петро наказав Олі йти геть, а інакше він викличе поліцію.
Подруга не розгубилася. Вона почала дзвонити до мене, щоб я сама все пояснила охоронцю і своїй доньці. На 5 раз вона до мене додзвонилася і передала слухавку охоронцю.
Я пояснила йому, що не могла звільнитися і попросила подругу забрати свою дитину зі школи. Тоді дядько Петро ще раз перепитав:
— Тобто ця підозріла жінка в сірому пальто з чорним волоссям і в окулярах, яка хоче забрати Софійку — ваша подруга?
— Саме так, її звати Оля.
— Ну добре, я відпущу Софійку з нею, але ви повинні розуміти, що якби не моя пильність, вашу дитину могли б викрасти. Будьте обережні й попереджайте заздалегідь. Бо наступного разу це може бути не подруга.
Я ще раз подякувала йому і попросила відпустити їх додому. Після обідньої перерви подруга повернулася і знову переповіла мені все, що трапилося. Я подякувала та вибачилася перед нею, але вона мене заспокоїла й сказала, що потоваришувала з Софійкою. А потім додала, якщо у мене не буде часу, вона з радістю забере її ще колись зі школи.
А я вдячна дядьку Петру. Поки він там працює, я спокійна за безпеку своєї дитини у школі!
