Прийшла в пологовий будинок до подруги на виписку. Я дуже раділа за Олю, але водночас по-доброму заздрила їй. Це була її вже третя дитина, а їй всього лиш 30 років.
Я заздрила тому, що ми з нею подруги, однолітки, а я до своїх 30 так і не народила. Не тому, що не хотіла, а тому, що не могла. Ми з чоловіком уже все перепробували, але не вдається. Такими темпами боюся, що він мене покине й знайде собі ту, хто його ощасливить. І справа тут не в коханні. Він хоче стати батьком, а я не можу йому цього дати.
Я відкидала всі варіанти з усиновленням, бо хотіла народити сама. Але один день змінив моє життя.
Прийшовши до пологового, я почула розмову кількох медсестер. Вони говорили про якогось хлопчика, від якої відмовилася мама. Одна з них бідкалася, що малюкові ще й тижня немає, а він вже сам залишився і нікому йому допомогти.
Ввечері я повернулася додому і розповіла про цього хлопчика чоловікові. Наступного ранку ми разом поїхали в цей пологовий, щоб дізнатися, що потрібно для всиновлення дитини. Звісно, процедура не з простих і нам доведеться повозитися з паперами. Але, коли ми зайшли в палату і я почула плач цього малюка, в мене аж серце здавило і сльози проступили. Нам показали Юрчика, так його назвали в лікарні і я відчула, що заради цього малюка я світ переверну.
Дитина була схожа на янголятко! Білявий, але дуже маленький і худенький. Чоловік аж сльозу пустив. “Ти скоро станеш нашим синочком, Юрчику. Ми тебе не покинемо”, — промовив він. Від цього мені ще більше захотілося плакати і я не могла зрозуміти, як можна покинути таке чудо? Воно ж маленьке, беззахисне! Кому воно що винне, що його кинули самого в цьому страшному світі?
Коли довелося їхати додому, я пообіцяла Юрчикові, що приїжджатиму до нього кожного дня, щоб він не боявся. А повернувшись додому, ми з чоловіком взялися наводити лад в дитячій кімнаті, яку вже давним-давно приготували для своїх діток.
Я їздила до Юрчика кожного дня, звикала до нього, він спав на мені і я зрозуміла, що аж тепер я почуваю себе щасливою. Чоловік також, як знаходив вільну хвилинку, приїжджав до нас. Ті дні, поки вирішувалися всі нюанси з усиновленням, були не виносимо довгі, але ми трималися, бо було заради кого.
Залишилося ще трошки почекати й ми привеземо Юрчика додому. Ще трохи й в нього будуть люблячі батьки й дім.
