Зі своїм майбутнім чоловіком Олексієм ми познайомилися ще в шкільні роки: навчалися в паралельних класах. Після школи він пішов служити до армії і я його віддано чекала увесь цей час. Ми постійно листувалися і підтримували зв’язок. Він повернувся і наші стосунки знайшли свій розвиток, який переріс у спільне проживання. Згодом відчули, що пора узаконити наші стосунки.
Визначилися з датою церемонії й розпочали весільні приготування: придбали обручки та красиву сукню нареченої. Залишалося підібрати до неї туфлі. Я поїхала в той магазин, де працює мій хороший друг. Коли зайшла, то побачила, що у нього з’явився напарник.
– Діано, це Тимур.
– Тимур, це Діана.
Ми завмерли й не могли відвести погляду одне від одного. Якась надзвичайна пристрасть спалахнула між нами. Ця іскра була взаємною. Але ж яка закоханість, якщо у мене через два дні весілля?!
Я таки придбала взуття. А після роботи ми пішли з Тимуром на прогулянку вечірнім містом. Це був неймовірний вечір! Ми розмовляли про все на світі й здавалося, що знайомі не декілька годин, а багато років.
Наступного дня ми зустрілися в кафе. Наша зустріч виявилась не менш теплою. Я багато дізналася про нього і багато подробиць розповіла про своє життя. Але тему особистих стосунків ми не зачіпали. У мене ж весілля на носі .
Коли на прощання він запитав, чи не хотіла б я круто поміняти життя, я відповіла, що все вже давно вирішено… Й справді, як я могла перекреслити десятирічні стосунки, повівшись, можливо, на короткотривале захоплення, хай навіть сильне.
На наступний день, Тимур вітав мене із заміжжям й подарував нам прекрасний весільний подарунок. А я дивилася на нього і так хотіла, щоб він зараз був на місці мого, тепер вже законного чоловіка, Олексія.
Я вже одинадцять років у шлюбі. У нас двоє дітей. Сина, я звісно ж назвала Тимуром. А мій давній випадковий знайомий нині живе в іншому місті, ми з того часу не бачились. А мене досі гризуть сумніви, чи правильний вибір я тоді зробила..
