Колись у мене вистачило розуму не послухати свою маму та сестру й народити ще одну дитину.
Ситуація така: мені було 39 років і я дізналася, що вагітна.
З Василем, своїм чоловіком, я познайомилася відносно пізно. Мені було вже 30, а йому — 32. Чомусь тоді здавалося, що часу на романтику вже немає і через 3 місяці ми зіграли весілля. Це вже тепер я розумію, що можна було так не спішити.
Через рік я народила донечку. І ми, і наші батьки були неймовірно щасливі. Наша донечка росла, а про другу дитину я навіть не замислювалася. У мене були досить складні пологи, тому виробився якийсь страх народжувати дітей. А ось чоловік дуже хотів ще дитинку. Спочатку мені постійно про це говорив, а потім, коли побачив, що я не спішуся, змирився і ми повністю присвятили себе вихованню нашої Юлі.
Роки йшли, я не молоділа. Я розуміла, що було б добре, якби в Юлі була ще сестричка чи братик. Двом у житті легше. Я знаю, бо у самої є сестра і, без неї не знаю, як би жила. Тому, обговоривши цю тему з чоловіком, дійшли до того, що хочемо ще дитину. Звісно, чим старша жінка стає, тим важче завагітніти. Але ми надію не втрачали.
Про наші плани я не сказала нікому, Василь запропонував сказати всім вже тоді, коли щось вдасться.
І ось, одним чудовим літнім ранком я відчула, що щось у моєму організмі змінилося. Я витягла з шухляди тест на вагітність, зробила його і побачила дві смужки. Василь аж стрибав від радості. А мені дуже хотілося з кимось поділитися цим. Зібравши батьків, сестру з сім’єю, я розповіла усім, що вагітна.
Скажу відверто, чекала іншої реакції. Ні мама, ні сестра, не були дуже щасливі. Сестра мені прямо сказала, що нормально народити у мене вже немає шансів, тому краще взагалі цього не робити. Її підтримала й мама. Натомість чоловіча частина нашої сім’ї ледь не плакала від щастя. Ось такі дві різні реакції. Я розуміла всі ризики, але відчувала, що зможу.
На сестру я не ображалася, оскільки знаю, що вона хвилюється за мене. Може, тоді у ній говорила заздрість. Вони з чоловіком народили сина і на цьому зупинилися, більше не захотіли дітей, а може й хотіли, але не виходило.
Так ось, я не стала їх слухати й виносила ще одну донечку. Звичайно, були деякі проблеми, але ми їх подолали.
Пройшло вже 15 років і я, і чоловік розуміємо, що ми — найщасливіші батьки у світі. В нас є дві наші помічниці, які завжди прийдуть, обіймуть і допоможуть. А головне, що вони мають одна одну і, як нас з чоловіком не стане, вони не покинуть одна одну в біді.
