У Івана була мрія. Він завжди хотів велику собаку. Але коли ще був малим, мама не дозволяла, говорила, що від неї шерсті багато. Тому мрія так і залишилася мрією. Він думав, коли виросте, обов’язково буде в нього собака. Та коли виріс, після школи пішов вчитися далі, потім одружився. Народився син, через чотири роки ще один син. Життя йде своєю чергою. У квартирі жити тісно. Вирішили з дружиною продати квартиру, додати заощаджених грошей і купити будинок.
Як задумали, так і зробили. Вже через пів року з радістю в’їжджали на нове подвір’я. Синам весело, є де бігати. Що в будинку, що на подвір’ї. Вони носилися до самого вечора. Так добре їм тут. Ніхто на них не кричить, не стукають у двері, щоб тихше себе вели. Наразі в будинку можна співати, кричати, все що заманеться. Крім батьків, їх ніхто не чує. Мамі ледь вдалося покласти їх спати. Адже роботи ще багато. Потрібно всі речі розкласти по полицях. Але то приємна робота.
Про мрію чоловіка Надія знала. Тому ще раніше шукала в інтернеті, де є маленьке породисте собача. І таки знайшла. Але чоловіку не говорила. Їй хотілося зробити йому приємне. Тому наступного дня, коли Іван був на роботі, вона з синами поїхали купувати щеня. Хлопчики також не видавали себе. Їм хотілося бачити, як тато радітиме придбанню. Коли побачили велику вівчарку, маму маленьких цуценят, аж відступили. Така здорова вона їм здалася.
Вибрали собачку. Весь чорний, а лапки товстенькі. Неначе ведмежатко чапає. Коли приїхали додому, тато щось майстрував у облаштованій майстерні. Він побачив їх, кивнув, і далі продовжував щось робити. Петрик гукнув тата, щоб ішов до них. Коли Іван приблизився, хлопчики розступилися. Позаду в них сидів маленький собачка. Він відразу побіг до Івана. Всі думали, як назвати нового члена родини. Зійшлися на тому, нехай назвемо Блек. Адже він весь чорний.
Від тих пір в них весело. Блек чудовий собака, веселий, шкідливий в міру. Адже взуття можна знайти на подвір’ї скрізь. Якщо хто роззувся, заходячи в будинок і взуття залишили на ґанку. То потрібно шукати по всьому подвір’ю. Може і в землю зарити. Хлопчикам весело з таким другом. Іван намагався навчити Блека деяким командам. Він розумний собака, запам’ятовував відразу. В будинок його також впускали, але не надовго. Якщо з хлопчиками бавитимуться в будинку, то там нічого цілого не залишиться.
Якось непомітно Блек виріс. Здоровий з чорною шерстю. Одним своїм видом відлякував людей від подвір’я. А коли гавкає, то голос гучний, чути далеко. Особливо, коли вночі гавкає, сусіди почали жалітися, спати не дає. Але то не завжди. А взагалі Блек спокійний, розумний. Про те наскільки добрий ніхто з сусід і знайомих не наважувався перевірити. Такий як клацне зубами, страшно подумати, що потім буде.
Діти любили, коли сім’єю вибиралися на природу. Блека з собою брали завжди. Там уже в волю набігаються. Вдома сплять всі в ночі. Блек також. В такі ночі сусіди спокійні, не турбує їх сон собака. Три роки прожив Блек. Так мало, ніхто не чекав. Одного разу йому стало зле. З самого ранку відмовився від їжі. Спочатку на те не звернули уваги, буває що не хоче, потім поїсть. Але до вечора миска так і стояла з їдою.
Наступного дня пішли до ветеринара. Як не лікували, нічого не допомогло. П’ять днів боролися за його життя, але не вилікували. Довго не могли повірити, що немає їхнього найдорожчого друга. Хлопчики не відходили від Блека. Сиділи з ним до останнього. Відтоді в них більше не було собаки. Тяжко переживати, коли йде з життя майже член родини.
