Я вийшла заміж за чудового чоловіка і через п’ять років у нас народився синочок. Йому вже шість місяців. Він наша радість і щастя. Я з радістю сиділа б в декреті до трьох років, але у мене була гарна робота. Начальство, звичайно, не дуже раділо тому, що я не працюю. Все ж таки я була старанним працівником і вирішувала багато питань. За законом місце повинно було залишитися за мною. Та на роботі так не вважали і заявили, що я маю якнайшвидше вийти з декрету, або мене звільнять.
Ми з чоловіком багато говорили на цю тему. Звичайно, його заробітної плати і декретних вистачає на необхідні речі. Але все ж таки ми не шикуємо і не завадило мати б ще одне джерело прибутку. Тому було вирішено, що за сином будуть приглядати батьки коханого, поки ми працюємо. Свекруха зі свекром спочатку зраділи цьому, їм було тільки в радість посидіти з малечею. Та через півтора року все змінилося. Мати чоловіка заявила, що вони втомилися сидіти з дитиною і не будуть більше заміняти нам няньку. Пояснити таку зміну в поведінці вони не бажали і просто поставити нас перед фактом. Я не очікувала такого від них. Я ж бо думала, що вони люблять онука і готові нам допомагати.
Чоловік намагався переконати їх змінити думку і продовжити сидіти з дитиною. Але тут свекор заявив, що нашому сину пора вже спілкуватися з однолітками, бо це дуже важливо в такому віці. Я на такі відмовки не повелася, це взагалі якась дурниця. Дитина ще зовсім маленька, їй потрібні тільки рідні поряд. Які інші діти? Навіщо це? Сину трохи більше двох рочків. Я відразу заявила, що дитина в дитячий садок ходити не буде. Ми з чоловіком впевнені, що відвідування такого закладу приведе до того, що малюк буде часто хворіти. Навіщо знущатися над сином, та і над нами також. Я вже давно вирішила для себе, що дитина піде відразу в школу, в шість років. До того часу він буде сидіти вдома. Нічого йому робити в дитячому садку чи в якихось гуртках.
Наш син досить специфічний, з ним треба знайти спільну мову. Він у нас один і ми дуже про нього піклуємося, тому, може, і характер в нього такий. Серед дітей він буде почуватися некомфортно. Такого я своїй дитині не бажаю. Про це я і заявила батькам чоловіка. Та вони не поділяли такої думки. Вважали, що онук повинен навчитися бути серед інших дітей і людей. Бо якщо цього не станеться, у нього буде багато проблем в школі.
Таким відмовкам я не повірила. Після цього свекруха заявила, що втомилася від постійного нагляду за онуком. Він вже чудово ходить, за ним важко слідкувати, а на вулиці він постійно влаштовує істерики. На їх допомогу ми тепер розраховувати не можемо. Вони просто заявили нам це і все потому. Як вони могли так вчинити з рідним онуком? Невже у них зовсім немає совісті? Як можна віддати маленьку дитину в дитячий садок, де він постійно буде хворіти, та і взагалі страждати? Невже так важко допомогти? Вони ж цілими днями нічим не займаються.