У моїй голові дзвоном вибухали слова жінки: «Я не готова все життя йти з цим тягарем. Потім ми ще народимо здорових дітей».

Хочу розповісти вам одну історію з мого життя. Склалося так, що мій старший син народився з важкою вадою. Усю вагітність дружина почувала себе чудово. У ніч на 25 серпня у неї відійшли води, і ми швидко поїхали до пологового будинку, де працював її лікар. Пологова діяльність була досить слабкою, перейми нерегулярними. Зроблена стимуляція не давала жодних результатів, а кесарів розтин ніхто не наважувався робити.

Усе закінчилося тим, що її всю позрізали. Минуло багато часу. У дитини була надсильна гіпоксія. Тиждень вона провела у реанімації. І тоді пролунав вирок — ДЦП. Лікарі в один голос радили відмовитися від синочка.

— Ви ще молоді, тож згодом зможете народити ще дітей, які не матимуть такої хвороби та зможуть жити повноцінним життям, — казали вони.

Діагноз ДЦП щомиті вибухав дзвоном у моїй голові. Моя дружина тривалий час просто мовчала, інколи тихо плакала на кухні. А пізніше вимовила страшні для матері слова: «Нам варто було залишити його в лікарні. Потім ми ще народимо здорових дітей. А зараз я не готова все життя йти з цим тягарем».

Коли вона говорила усе це, міцно тримала мене за руку, ніби скидала вантаж відповідальності. І була абсолютно впевнена в тому, що я маю таку ж думку. Проте наші принципи розходилися кардинально. Я навіть і не міркував про те, щоб кидати сина. І тоді жінка пішла.

Так і розпрощались. Мені допомагала лише моя мама. Ми з нею забрали синочка та поїхали додому. Потім почався жах. Син був дуже важким, я щодня розмовляв із ним, робив масажі та інші процедури, яким мене навчили в клініці, читав велику кількість спеціалізованої літератури. Мені часто здавалося, що моя крихітка розуміє мене. Інколи були обставини, коли я зовсім зневірявся і йшов за допомогою до колишньої дружини. Але вона уникала таких зустрічей, вигадуючи різні причини.

Одного разу, коли мама винесла сина на прогулянку, я надумав заподіяти собі найстрашніше. І тільки-но хотів зробити це, вони повернулися. Це був мій єдиний момент такої слабкості. Я взяв на руки свого Михайлика і поклявся перед Богом, що більше ніколи його не залишу. Мій найкращий друг і хрещений синочка свого часу разом із дружиною емігрував до Америки. Справи у них йшли дуже добре. Вони знайшли гарну роботу, придбали будинок і авто. Згодом допомогли та нам переїхати до них.

Відтоді ми розпочали лікування, і я вперше відчув полегшення. Мама була з Михайликом, а я брався за будь-яку роботу.

Через 2 роки в моєму житті з’явилася жінка. Жила поруч і одного разу просто принесла іграшки та солодощі для сина. Виявилося, що вона теж емігрантка і живе в Америці вже понад 10 років. Вони з чоловіком не мали дітей і через це розлучилися.

Аліна полюбила мого особливого синочка як рідного і замінила йому матір, якої так бракувало дитині. Згодом ми одружилися і почали жити однією великою родиною.

Вона займалася сім’єю, я працював, моя мама допомагала з Михайлом. Аліна завжди акцентувала на тому, що Михайлик — наша спільна дитина.

Щорічно синочок проходив реабілітацію. І крок за кроком ми подолали усі труднощі. Михайло вже дорослий, йому 25 роки. Майже здоровий, лише трошки прикульгує на одну ногу. Ми маємо ще двох дівчаток-близнючок, їм по 13 років.

Наша родина дуже щаслива. Михайло працює в IT-сфері. Він знайшов своє покликання у цьому житті та є гарним спеціалістом. Ніколи не втрачайте віри у свої сили та завжди любіть своїх дітей. Все буде добре! Варто лише вірити й не падати духом!

Оцените статью
У моїй голові дзвоном вибухали слова жінки: «Я не готова все життя йти з цим тягарем. Потім ми ще народимо здорових дітей».