Коли я навчався у 9 класі, моя мама отримала підвищення і ми переїхали жити у престижний район. Як очільниця крупної компанії, мати влаштувала мене до школи, де навчалася “золота молодь”. Я, не звиклий до великої розкоші школяр, ніби потрапив справжню казку – де правлять брендові речі, дорогі аксесуари та інші предмети розкоші.
Навчався я майже на відмінно, ні з якими шкільними предметами проблем не мав. Та чи міг я здогадуватись тоді, які проблеми на мене чекають із моїми новими однокласниками.. Тоді я про це не хвилювався, а дарма..
Щойно я зайшов до класу, як на мене, витріщились двадцять пар очей зі зневажливим поглядом. Мене посадили у самому кінці класу, поряд із таким самим ізгоєм, яким згодом став і я. Урок – це був єдиний час, коли я міг відчувати себе у безпеці. Тільки но лунав дзвінок на перерву, як для мене починалось моє особисте пекло. Вже пройшло 15 років, а я досі згадую те жахіття.
Не злічити скільки разів мені перепадало від однокласників. Часто, перестрівши мене у туалеті, били так, щоб не залишалось синців, принижували, псували одяг та їжу під час обіду. Було важко. Не знаю, як я витримав ті 3 роки. Було у мене 2-3 друга й одна подруга, яких так само цькувати, як мене.
Ці мажори ненавиділи нас, прибулих з бідних районів. А ми мусили це все терпіти. Інколи було просто нестерпно. З жахом згадую випускний вечір, коли я прийшов у дорогому ошатному костюмі, а вже через годину виглядав, як справжнє опудало у зіпсованому одязі.
Я ніколи не ділився своїми переживаннями з батьками. Мені було соромно, що я не можу за себе постояти, боявся, що розповівши, зроблю ще гірше. Крім того, не хотів, щоб вони переживали, беріг їхній спокій ціною свої страждань. І я зміг, я вижив.
Не думайте, що я це пишу, щоб викликати жалість. Я своє життя влаштував. Зараз я щасливий, успішний чоловік, побудував кар’єру, одружився з прекрасною жінкою та виховую діток.
Просто, днями до мене прийшов влаштовуватись звичайним касиром мій колишній однокласник. За іронією долі, він мене не впізнав, розмовляв тактовно, ввічливо, не те що у школі. Я його мовчки вислухав. Але потім запитав:
– Як поживають твої батьки, Іване?
Він здивовано на мене глянув і відповів: – Все гаразд, а я вас знаю?
– Батько все ще при владі? Мама кондитерську тримає? – Не зупинявся я.
– Ні, батька посадили за хабарництво, а мамина кондитерська збанкрутувала,- розгублено відповів Іван.
– Ваше прізвище в місті одне,- ледь стримуючись від огиди відповів я, хоча дуже хотілося плюнути йому в обличчя,- вибачте, поки не потребуємо нових працівників, ми вам передзвонимо, якщо щось зміниться.
-Вибачте, що потурбував,- швидко відповів Іван та вийшов із кабінету. Коли він пішов, я поринув у похмурі думки. Як же важко було знову пригадати ті три роки…
– Всі ці роки мене зігрівала думка, що я колись зможу відімстити своїм кривдникам. Та життя їх саме покарало. Я міг би прийняти колишнього однокласника на роботу, влаштувати йому підставу, звинуватити у крадіжці грошей з каси. Але не зробив цього. І так кожен отримає по-заслугам, а я зміг змінити життя і тепер щасливий.
