Ми з чоловіком виховуємо донечку, але не є її біологічними батьками.
З нами по сусідству жила Уляна. Скільки її пам’ятаю, ніколи не бачила її батьків. Сусіди подейкували, що вони вже давним-давно працюють закордоном і не збираються повертатися. Доньку залишили з бабусею, але після того, як її не стало, Уляна залишилася сама. До батьків не спішить їхати, бо з ними у неї ніколи не було хороших відносин. Їй краще самій, аніж під постійним контролем батька. Батьки передавали їй гроші й вона так жила.
З Уляною ми час від часу балакали, хоча я була набагато старша від неї. Вона довіряла мені й не боялася поділитися якимись своїми проблемами. А я завжди радо її вислухала.
Уляна вела, м’яко кажучи, не найкращий спосіб життя. Я не раз зустрічала її напідпитку, у компанії з сумнівними друзями.
Мій чоловік не поділяв моєї прив’язаності до цієї дівчини, казав, що вона ще наробить біди.
У нас з Ігорем не було дітей. Вік був ще не критичний, але косі погляди рідних, сусідів, друзів, давали про себе знати. Я почувала себе якоюсь не такою. Можливо це й була причина, чому я так прив’язалася до Уляни.
Роки йшли, ситуація не мінялася. Купа лікарів, аналізів, обстежень — всі розводили руками, казали пити пігулки, вести здоровий спосіб життя і таке інше.
Уляна дорослішала, гуляла з хлопцями, розважалася. В якісь мірі я заздрила їй, її свободі, безтурботності. Але раптово все припинилося. Уляна стала серйозніша, майже не виходила на вулицю, поновилася на навчанні. Я собі подумала: дівчина за розум взялася. В неї були, як вона мені розповідала, серйозні стосунки з хлопцем. Я щиро раділа за неї та вірила, що у неї буде світле майбутнє.
Одного ранку Уляна подзвонила мені й сказала:
— Наталя, ти можеш прийти у парк, неподалік від нашого будинку, я хочу тобі щось сказати. Ну ти знаєш, там де ми завжди сиділи.
Голос у неї був тривожний. Я швидко зібралася і побігла в парк.
Прийшовши до нашого місця я не побачила нікого, лише коляску з дитиною. Я взагалі не зрозуміла, що відбувається. Почала питати перехожих, а вони мені у відповідь: “тут тільки що сиділа дівчина”.
Дитина плакала, тому я підійшла до неї. В колясці я побачила записку з такими словами: “Наталя, я знаю, ти попіклуєшся про неї краще, аніж я. Батьки Андрія проти нашого шлюбу, а я не зможу її виховувати сама. Вибач. І не шукай мене.”
Я була в розпачі. Коли? Як я не помітила, що вона була вагітна!? Невже таке можливо? Але панікувати не було часу, потрібно було щось вирішувати.
Я принесла додому дитину. Я не знала, як відреагує чоловік, але він мовчки подивився на дитину і запитав:
— Це тепер наша донечка? Як звати?
Ми розібралися з документами й тепер у нас є Іринка. Всі знайомі назвали нас божевільними, але нам байдуже.
Уляну я не шукала, як вона й просила, але сподіваюся, що вона щаслива зараз.
