Не знаю, як так сталось, що ми з нею одружились, ми завжди були страшенно різними. Вона любила розваги і гучні вечірки, часто кидалась словами на вітер і любила свободу. А я був домашнім і працелюбним. Але кохання така річ, яку не обираєш, вона сама приходить, коли найменше того очікуєш.
Отак ми й зустрілись, а через рік одружились. Мені здавалось, що ми доповнюємо і врівноважуємо одне одного. З нею мені хотілось пригод, а вона наче готова була зі мною просто посидіти і порозмовляти. Але була у неї жахлива звичка. Кожного разу, коли ми сперечались, вона казала, що піде від мене. Погрожувала мені цим кожного разу, коли не могла перемогти у сварці.
А я терпів. Десь глибоко всередині боявся, що вона дійсно збереться і піде. Але йшов час, її пусті погрози залишались лише словами, зате вона все більше віддалялась від мене. Їй хотілось пригод і вечірок, тож часом вона поверталась додому аж на ранок. Одного разу, під час чергової сварки про її безвідповідальність, вона знову вигукнула:
- Не подобається, то я можу піти.
- То йди.
І я був налаштований цілком серйозно. Я знав, що більше не можу і не хочу це терпіти. Мовчки зібрав необхідні на перший час речі і відвіз її до батьків. Через кілька днів привіз все інше і пообіцяв, що подам не розлучення при першій нагоді.
Її батьки спершу проклинали мене, а потім і самі зрозуміли, що я правий. А дружина ще довго просила пробачення і хотіла повернутись. Я би й хотів повірити, що вона здатна змінитись і на нас чекає щасливе майбутнє, але не міг.
Усі ці роки вона погрожувала мені піти, а я взяв і зробив це сам. І знаєте, навіть якось легше на душі стало. Тепер знову можна просто сидіти вдома, переглядати улюблені фільми і ні про що не хвилюватись.
