Є в нашому колективі одна дівчина, яка ніколи не приймає участі у спільних заходах. Гроші на подарунки для колег, ми збираємо без неї. Вона ніколи не пригощає нас в честь свого Дня народження, але обов’язково образиться, якщо ми зробимо так само.
Нарешті дівчата покликали Риту на розмову. Усіх вкрай дістала її поведінка.
Аня одразу перейшла до справи.
— Рито, так не годиться.
— Ти про що? — Здивувалася дівчина.
— Я про все.
Обличчя Ані перекосило від невдоволення.
— Ми всі збираємо гроші Аллі на подарунок. Одна ти навіть гривню не поклала.
— І що? — Байдужим голосом, поцікавилася Рита.
— Це не гарно. — Аня зробила паузу. — І не виховано.
Рита кинула на неї швидкий погляд.
— Мене це не цікавить. Я не спілкуюся з Аллою.
Аня почервоніла від люті.
— З тобою також не всі спілкуються, але на подарунок всі гроші давали! — Не витримала Аня.
Рита повільно допила свою каву. Вона не спішила з відповіддю. Здавалося, їй правда байдуже.
— Вас ніхто не просив давати гроші на мій подарунок. Я особисто не ходила з простягнутими долонями і нікого не змушувала спорожнювати гаманець. Ви могли відмовитися.
Рита говорила повільно. Закінчивши, взяла порожній стаканчик з під кави і вийшла з кімнати.
Аня ніяк не могла оговтатися від почутого. Ну, як же так?
— Та бреше вона! — Подала голос Софія.— Якось я не здала гроші на її подарунок, бо не мала жодної копійки в кишені. Тільки кредит проплатила. Рита про це дізналася і знаєте, що було?
Всі уважно слухали продовження історії.
— Вона припинила зі мною вітатися!
— Жах… — Пропищала Віолета десь з куточку.
— В колективі завжди буде якась паршива вівця. Брала б вона приклад з Ірини. Та завжди здає більше, ніж треба! — На останок сказала Аня.
Більше ця розмова не піднімалася. Дівчата вирішили не чіпати Риту. А який в цьому сенс, якщо вона нічого не хочн чути?
Через місяці два, вже точно не пам’ятаю, я мала розмову з Іриною. Найщедрішою дівчиною, яких ми тільки знали. Я переповіла їй розмову про Риту. Ірина дуже здивувалася від почутого.
— Рибко, але Рита здає гроші.
Я стояла і безпорадно кліпала очима.
— Ірино, ти щось плутаєш. Ми не бачили, щоб вона хоч гривню поклала.
— Ну… — Ірина опустила очі додолу. — Вона їх через мене кладе.
Почувши це, я втратила здатність говорити.
— Це я не маю грошей. — Ірина говорила дуже тихо. Схоже, це її бентежило. — Якось треба було принести по двадцять гривень на твій День народження. Я навіть тих грошей немаю. В мене, — Ірина зробила довгу паузу, — фінансові труднощі. Рита знала про це. Ми давно близько спілкуємося. Я не хотіла розповідати про свої проблеми іншим. Все таки, це колектив. Що знає один, то знають всі.
— І ти поклала гроші від себе і від неї, а всі подумали, що то тільки від тебе? — Здогадалася я.
Ірина кивнула.
— Рита дала мені грошей, щоб я поклалабільше за обох.
— І що тепер робити? — Спантеличено, запитала я.
— Нічого. Ми не хочемо, щоб хтось щось знав.
— Але про Риту погано говорять…
— Її все влаштовує. — Ірина сказала це чітко та впевнено.
Тепер я дивлюся на стосунки в нашому колективі геть по-іншому.



