Нещодавно моя колишня однокласниця запропонувала організувати зустріч випускників. Ми обрали дату, один з найкращих ресторанів нашого міста і вирішили всі організаційні моменти.
Настав день зустрічі. Коли всі однокласники зібралися за одним великим столом, я побачила, що всі дуже змінилися, не тільки зовнішньо, а й морально. З віком ми помудріли. Я це говорю не просто так. В школі було дуже багато різних ситуацій, за які зараз соромно. Ми були неправі, поводили себе як діти.
Одна з таких ситуацій трапилася з людиною, якої не було за цим великим столом, з нашим однокласником Петром. Деякі хлопці відверто цькували його. Петро був звичайним хлопцем, сором’язливим, мовчазним, але він був розумніший і здібніший за нас всіх. За це його й недолюблювали. Він спокійно вислуховував всі образи, насмішки й ніколи не намагався якось захиститися. А після випуску Петро кудись зник.
Мені було цікаво дізнатися, як він зараз, але його не було з нами. І, як сказали мені подруги, його не було серед запрошених на зустріч. Ніхто не знав, де він і як з ним зв’язатися.
Весь вечір ми спілкувалися, жартували, ділилися враженнями й новинами.
В якусь мить в ресторан зайшов мужчина. Він виглядав розкішно. Діловий, мускулистий, на ньому дорогий і стильний костюм, зачіска, ніби тільки-но з салону. Всі мої неодружені подруги аж підскочили зі своїх місць, почали поправляти макіяж і поглядати краєм ока на цього чоловіка. А потім хтось сказав: “Це ж Петро!”.
Ми почали приглядатися й справді, цей красивий мужчина був схожий на Петра. Юра встав з-за столу й підійшов до нього. Вони потиснули один одному руки і Юра почав тягнути його до нас. Петро ніяково привітався, сказав, що радий нас всіх бачити. Коли хтось запропонував, щоб він присів до нас, Петро відповів:
— Вибачте, але не можу, маю багато роботи.
— Ти тут працюєш? Ким? — запитала Оля, ще одна моя однокласниця.
— Я — власник.
Ми всі аж роти повідкривали, чесно. Петро пішов, а за столом запанувала тиша. Дівчата продовжували поїдати його поглядом й розхвалювати його зовнішній вигляд.
Петро сидів і перебирав якісь папери, спілкувався з якимись серйозними людьми й постійно відповідав на телефонні дзвінки. А потім вийшов, сів у свою розкішну дорогу автівку, припарковану біля ресторану, й поїхав кудись.
Його не було близько години й ми вже почали збиратися по домівках. Але Петро повернувся і, побачивши, що ми вже йдемо, підійшов до нас запитати, чи все сподобалося. В ту мить Оля не втрималася й запитала його те, що цікавило всіх дівчат весь вечір — чи Петро одружений. Він посміхнувся й показав поглядом на дуже гарну й милу дівчину, що зайшла в ресторан:
— Це моя дружина, Вероніка.
Вона підійшла до нас й сором’язливо привіталася. Треба було бачити ті розчаровані лиця моїх однокласниць. Ніхто вже не приховував своєї заздрості. Насправді, дуже гарна пара. Вероніка до всього ще й була при надії.
Вже на виході з ресторану хтось сказав: “В Петра є все, про що тільки мріяти можна”. І це правда. Ба більше, я впевнена, що він заслужив все це мати, як ніхто інший.
