Валеріє, поглянь на цього хлопчика! Як же він схожий на тебе! – прошепотіла лікарка. – Я не хочу нічого чути. Куди я заберу його? Ні кола, ні двора немає

– Дівчинко моя, Валеріє, ти лишень поглянь на цього чудового хлопчика! Як же він схожий на тебе! Такий самий вродливий і посмішка твоя! – прошепотіла лікарка.

– Я не хочу нічого чути. Я відмовилася від нього. Документ відповідний підписала. Більше не чіпайте мене. Куди я заберу його? Ні кола, ні двора немає…– відвернулася Валерія від неї.

– А мама є у тебе?

– Є мама. Вона стара вже. Мене пізно народила. Мама сама, як дитя мале. Якщо я заявлюся до села, мене камінням закидають. Сміятися усі будуть і плітки розводити. Нагуляла…- схвильовано відповіла дівчина.

– То й що? Уваги не звертай просто. Будеш шкодувати потім про свій вчинок. – жінка у білому халаті продовжувала умовляти Валерію.

– Так у мене на дитину грошей немає. Ні пелюшок, ні одягу. Навіть додому повернутися немає за що.

– А за кошти, дівчинко, не хвилюйся. Я допоможу тобі усім.

– Чому Ви такі добрі до мене? Навіщо Вам чужі проблеми? – здивувалася Валерія.

– Я ж теж колись по молодості помилок наробила. Вбила свою дитину в утробі. У мене ж навіть даху над головою не було. І допомоги не було від кого чекати. За мій гріх Господь і покарав мене. Більше я не вагітніла. А потім вийшла заміж. Чоловік дитину хотів, а її все не було. На десятому році шлюбу покинув мене. Мабуть, мені до кінця життя треба спокутувати цей тяжкий гріх. – зі сльозами на очах промовила лікарка. – Ти ж мені у доньки годишся. Тому я не дам тобі зробити таку помилку.

Валерія з подивом дивилася на лікарку. А та запитала:

– Як назвеш хлопчика?

– Матвієм…

Яке гарне ім’я! А тепер приклади його до грудей. Він зголоднів, напевно…

Валерія поверталася додому. Сидячи в автобусі з маленьким згорточком у руках, вона згадувала Людмилу Андріївну. Щоб вона робила без неї? Як добре, що лікарка відмовила її і не дала зробити такий страшний гріх – покинути свою кровиночку!

Доходила додому. Йшла і думала: як відреагує мати на те, що вона не сама приїхала? Зустріла сусідку, тітку Фросину:

– Лера, невже це ти? Повернулася таки! Як мати тебе чекала!

– Мама вдома, напевно? – стиха запитала.

– А тобі ніхто не сказав? А я ж думала, чому тебе не було на цвинтарі. Поховали Ольгу два місяці тому.

– Та як же так? – здригнулася Валерія.

– Може й на краще. Хоч не бачила, що ти в пелені принесла…

Валерії хотілося кричати та рвати на собі волосся. Але вона стрималася… Заради сина.

Роки минали. Валерія готувала святкову вечерю на п’яте день народження Матвійчика.

– Мамо, а до мене бабуся на свято прийде, щоб привітати? До усіх діток у садочку приходять бабусі на дні народження. Подарунки їм приносять. – запитав у Валерії син.

– Сонечко, розумієш… Бабуся твоя на небесах. Вона відлетіла туди, коли ще тебе не було.

– Але ж у всіх є дві бабусі. Де ще одна моя бабуся?

Валерія замовкла. А потім, декілька хвилин помовчавши, обійняла Матвійка:

– А хочеш ми завтра самі до неї поїдемо. Вона просто не може до нас зараз приїжджати.

– Поїдемо? Чесно?

– Так…

Наступного дня Валерія з Матвієм приїхали до пологового будинку, до Людмили Андріївни. Та дізналися, що вона вже місяць тут не працювала – на пенсію пішла.

Тоді Валерія, назвавшись племінницею Людмили Андріївни, вмовила одну з медсестричок дати їй адресу колишньої лікарки.

Приїхали. Постукали у двері. Відчинила Людмила Андріївна. Вона трошки постаріла за цей час – вилискувались сиві пасма, зморшки поглибшали.

– Валеріє, це ти, дівчинко? А це Матвійчик? Боже, який вже великий! Заходьте… Ви ж змерзли, напевно!

На кухні попили чаю з тортиком. Валерія розповідала, як склалася її доля. Людмила Андріївна ділилася своїми проблемами.

– А давайте ви з Матвієм у мене залишитеся. Я ж одна зовсім.

– Можливо, Ви, бабусю краще до нас? Все домашнє, свіже повітря на користь… – запропонувала Валерія.

– А давайте. Давно вже час змінювати щось у своєму житті! – замислилася Людмила Андріївна.

Ось так і Людмила Андріївна, і Валерія знайшли одна одну та стали сім’єю. У лікарки з’явилася донечка й онук, у Валерії – мама, а у Матвійчика – найкраща бабуся.

Оцените статью
Валеріє, поглянь на цього хлопчика! Як же він схожий на тебе! – прошепотіла лікарка. – Я не хочу нічого чути. Куди я заберу його? Ні кола, ні двора немає