– Дівчинко моя, Валеріє, ти лишень поглянь на цього чудового хлопчика! Як же він схожий на тебе! Такий самий вродливий і посмішка твоя! – прошепотіла лікарка.
– Я не хочу нічого чути. Я відмовилася від нього. Документ відповідний підписала. Більше не чіпайте мене. Куди я заберу його? Ні кола, ні двора немає…– відвернулася Валерія від неї.
– А мама є у тебе?
– Є мама. Вона стара вже. Мене пізно народила. Мама сама, як дитя мале. Якщо я заявлюся до села, мене камінням закидають. Сміятися усі будуть і плітки розводити. Нагуляла…- схвильовано відповіла дівчина.
– То й що? Уваги не звертай просто. Будеш шкодувати потім про свій вчинок. – жінка у білому халаті продовжувала умовляти Валерію.
– Так у мене на дитину грошей немає. Ні пелюшок, ні одягу. Навіть додому повернутися немає за що.
– А за кошти, дівчинко, не хвилюйся. Я допоможу тобі усім.
– Чому Ви такі добрі до мене? Навіщо Вам чужі проблеми? – здивувалася Валерія.
– Я ж теж колись по молодості помилок наробила. Вбила свою дитину в утробі. У мене ж навіть даху над головою не було. І допомоги не було від кого чекати. За мій гріх Господь і покарав мене. Більше я не вагітніла. А потім вийшла заміж. Чоловік дитину хотів, а її все не було. На десятому році шлюбу покинув мене. Мабуть, мені до кінця життя треба спокутувати цей тяжкий гріх. – зі сльозами на очах промовила лікарка. – Ти ж мені у доньки годишся. Тому я не дам тобі зробити таку помилку.
Валерія з подивом дивилася на лікарку. А та запитала:
– Як назвеш хлопчика?
– Матвієм…
– Яке гарне ім’я! А тепер приклади його до грудей. Він зголоднів, напевно…
Валерія поверталася додому. Сидячи в автобусі з маленьким згорточком у руках, вона згадувала Людмилу Андріївну. Щоб вона робила без неї? Як добре, що лікарка відмовила її і не дала зробити такий страшний гріх – покинути свою кровиночку!
Доходила додому. Йшла і думала: як відреагує мати на те, що вона не сама приїхала? Зустріла сусідку, тітку Фросину:
– Лера, невже це ти? Повернулася таки! Як мати тебе чекала!
– Мама вдома, напевно? – стиха запитала.
– А тобі ніхто не сказав? А я ж думала, чому тебе не було на цвинтарі. Поховали Ольгу два місяці тому.
– Та як же так? – здригнулася Валерія.
– Може й на краще. Хоч не бачила, що ти в пелені принесла…
Валерії хотілося кричати та рвати на собі волосся. Але вона стрималася… Заради сина.
Роки минали. Валерія готувала святкову вечерю на п’яте день народження Матвійчика.
– Мамо, а до мене бабуся на свято прийде, щоб привітати? До усіх діток у садочку приходять бабусі на дні народження. Подарунки їм приносять. – запитав у Валерії син.
– Сонечко, розумієш… Бабуся твоя на небесах. Вона відлетіла туди, коли ще тебе не було.
– Але ж у всіх є дві бабусі. Де ще одна моя бабуся?
Валерія замовкла. А потім, декілька хвилин помовчавши, обійняла Матвійка:
– А хочеш ми завтра самі до неї поїдемо. Вона просто не може до нас зараз приїжджати.
– Поїдемо? Чесно?
– Так…
Наступного дня Валерія з Матвієм приїхали до пологового будинку, до Людмили Андріївни. Та дізналися, що вона вже місяць тут не працювала – на пенсію пішла.
Тоді Валерія, назвавшись племінницею Людмили Андріївни, вмовила одну з медсестричок дати їй адресу колишньої лікарки.
Приїхали. Постукали у двері. Відчинила Людмила Андріївна. Вона трошки постаріла за цей час – вилискувались сиві пасма, зморшки поглибшали.
– Валеріє, це ти, дівчинко? А це Матвійчик? Боже, який вже великий! Заходьте… Ви ж змерзли, напевно!
На кухні попили чаю з тортиком. Валерія розповідала, як склалася її доля. Людмила Андріївна ділилася своїми проблемами.
– А давайте ви з Матвієм у мене залишитеся. Я ж одна зовсім.
– Можливо, Ви, бабусю краще до нас? Все домашнє, свіже повітря на користь… – запропонувала Валерія.
– А давайте. Давно вже час змінювати щось у своєму житті! – замислилася Людмила Андріївна.
Ось так і Людмила Андріївна, і Валерія знайшли одна одну та стали сім’єю. У лікарки з’явилася донечка й онук, у Валерії – мама, а у Матвійчика – найкраща бабуся.