Мою сусідку звати Наталя. Недавно вона одружилась удруге. У її чоловіка був син від першого шлюбу, а у неї – дочка. Вони добрі, порядні, скромні і спокійні люди.
Їхні діти однолітки, їм чотири роки. Вони дуже слухняні і швидко знайшли спільну мову.
Три дні тому я вийшла на двір і побачила Наталю, вона була дуже сумною. Я подумала, що в неї трапилась біда і я вирішила дізнатись у неї, що сталося. А вона мене запитала:
– Наші діти тобі дуже заважають?
– Ні, вони мені не заважають. – здивовано відповіла я.
Вона мені розповіла, що наша сусідка написала на неї заяву поліцію через те, що діти їй заважають: вони голосно сміються, увесь день бігають і скачуть. Вона через них не може відпочити.
Мені було дивно це чути, бо Наталя живе наді мною і мені її діти не заважають. А декілька тижнів тому до сусідки, яка поскаржилась на дітей Наталі приїжджав племінник і він усю ніч скакав і я через це не могла спати. Я тоді не скаржилась, а терпіла, бо розуміла, що це дитина і не можна через це сваритись.
Поки ми з сусідкою говорила з під’їзду вийшла жінка, яка написала заяву у поліцію. Вона підійшла до нас і сказала до Наталі:
– Ваші діти мені заважають, якщо ви їх не заспокоїте, то я зателефоную у органи опіки і піклування.
Я промовчала, але мені дуже хотілося їй сказати, що так не можна робити і пригадати, як колись шумів її племінник. Але я розуміла, що мої слова нічого не змінять у цій ситуації, я тільки посварюсь з нею.
