Моя сестра з чоловіком працюють викладачами хімії в університеті. Два роки назад Олена завагітніла. Чоловік сестри дуже зрадів, коли дізнався про дитину.
Йому було не важливо чи це дівчинка чи хлопчик, тільки переживав, щоб дитина народилась здоровою.
А Олена не зраділа, коли дізналась, що вагітна. Сестра не хотіла дітей, вона мріяла добитися успіху у кар’єрі.
Вагітність в сестри була дуже важкою. Постійно відчувала нудоту і живіт дуже болів. Керівництво інституту, де працювала сестра просило жінку вийти на лікарняний, через її погане самопочуття.
Сестрі не подобались прохання керівника про лікарняний. Олена хотіла працювати і знову кожен день проводити на кафедрі хімії. Вона мріяла придумати, якесь нове рівняння, щоб їй дали нагороду і оцінили роботу жінки. Але, на жаль, майже усю вагітність вона провела у лікарні.
Після народження дитини, Олена поводилась дивно: вона говорила, що втратила рік роботи через дитину, а її колеги за цей час здобули більше знань, ніж вона. Сестра не розуміла, яке це щастя мати маленьку дитину, яка спить у ліжечку, а коли прокинеться простягає до тебе свої маленькі рученята. На сина Олена дивилась із ненавистю.
Олена не хотіла доглядати за дитиною, вона увесь день сиділа у кріслі і дивилась у вікно. У неї почалась депресія, після того, як чоловіка підвищили на роботі. Сестра не витримала і попросила мене забрати собі племінника, а сама планувала вийти працювати на роботу. Якщо я не погоджусь забрати дитину, вона віддасть його у дитячий будинок. Чоловік Олени хоч і не підтримав бажання дружини відмовитися від дитини, але і не став перешкоджати цьому, бо не міг дивитись, як вона мучиться вдома. Він також не захотів брати на себе відповідальність за дитину.
Я погодилась доглядати за племінником, адже дуже люблю дітей. До відпустки я працювала вихователькою у дитячому садочку і для мене навіть думка про те, що сестра віддасть дитину у дитячий будинок, була нестерпною.
Згодом, подружжю запропонували працювати за кордоном. Вони вирішили дозволити мені усиновити хлопчика. Я була дуже здивована їхнім рішенням, бо не чекала такого від чоловіка Олени. Сестру, я могла зрозуміти – у неї депресія і вона злиться на дитину. А Іван – батько, який колись з радістю чекав появи малюка, а зараз так легко відмовляється від нього.
Через чотири місяці, сестра з чоловіком відмовились від батьківських прав, а я усиновила хлопчика. Вони полетіли у Німеччину працювати в університеті.
Найдивніше, те що сестра не жаліє про своє рішення відмовитись від дитини. Олена зараз працює за кордоном і навіть не телефонує до мене, щоб дізнатись про життя сина.
Хлопчик підріс я віддала його у садочок, сама влаштувалась працювати вихователем у групі де вчиться моя дитина. Так, я зможу кожного дня бути біля нього і бачити, як росте Назар.
