Моя колись найкраща подруга народила дитину й відмовилася від неї. Я б зрозуміла, якби у неї не було грошей, даху над головою. Але ні. Якщо ти вже народила, то візьми відповідальність за це! А якщо не маєш можливості — не народжуй! Але річ в тому, що можливість у Віки була і є.
Зараз вона чудово живе й ні за що не хвилюється. Живе в батьківській квартирі, гуляє й розважається. Коли вона такою стала, я не знаю.
Здається, все почалося після закінчення школи. В школі Віка завжди була тихонею, від неї ніхто слова зайвого не чув. Ми жили по сусідству, тому й дружили. Але чим більше ми дорослішали, тим більше Віка віддалялася від мене й все більше мінялася. Потім ми перестали спілкуватися.
А перед тим, як ми розірвали з нею усі зв’язки, вона мені хвалилася, що зустрічається із заможним хлопцем. Їй на той час 17 років було, а йому — 25. Я не раз бачила, як він за нею приїжджав на дорогій автівці, бачила її публікації в соціальних мережах з дорогими подарунками від нього. Але де це все поділося?
Я з ним особисто знайома не була, але знаю, що він ще той бабій і, що Віка у нього була не одна. Подруга сподівалася, що він її заміж покличе, думаю, навіть для цього й завагітніла. Але той хлопець аж ніяк не був схожий на того, хто збирається заводити сім’ю. Мені здається, його повністю влаштовувало його безтурботне й розгульне життя. А Віка сподівалася його дитиною до себе прив’язати, наївна. Такий як він, навіть оком не моргне, покине обох і ще звинуватить, що нагуляла.
Так по суті й сталося, бо коли Віка народила, він її ні заміж не покликав, ні сина не признав — вони розійшлися.
Хтось запитає, а де ж батьки були при цьому всьому!? Мама — за кордоном й уже не думала повертатися, тато — в іншому місті, вже з десяток років разом не жили й не спілкувалися. Віка, поки в школі вчилася, жила зі своєю бабусею. А потім вступила в університет і переїхала до міста. Незадовго до того, як подруга народила, бабуся померла, так ніхто й на похорон не приїхав.
З народженням сина Віка залишилася зовсім сама. Здавалося б, дитина — її рятунок, але ні, Віка обрала інший шлях. Зрозуміла, що тому хлопцеві її дитина не потрібна, а вона ще вдосталь не нагулялася, тому, навіть на нього добре не глянувши, відмовилася. А сама продовжила жити, наче нічого й не сталося.
І я вкотре себе запитую, чому так все в житті влаштовано? Є жінки, що не можуть все життя народити, мучаться і страждають, а є ті, хто може народити, але не цінують такого шансу. Де справедливість?
Вона народила, хай у доволі ранньому віці, але все ж, вже повнолітня, може сама думати головою. Має в цьому житті все, бо мама, щоб компенсувати свою відсутність, повністю забезпечує її грошима. Має дім, квартиру, всі умови для життя. То чому ж відмовляєшся? Бо хлопець покинув, а ти тільки заради нього народжувала? Дитина стала не потрібна і можна її кинути? Хіба народити дитину жарт якийсь, чи що?
Сподіваюся, цей хлопчик буде щасливим і буде мати справжню сім’ю та батьків. А Віка, надіюся, з часом зрозуміє, що вона накоїла.
