Моя бабуся працювала медсестрою у лікарні. Вона була дуже розумною, освіченою жінкою і завжди давала мені дуже хороші поради.
Вона завжди приходила втомлена з роботи, допомагала готувати моїй мамі їжу та прибирати. Наталя Іванівна завжди старалась бачити тільки позитивні моменти у житті і говорила, що потрібно бути щасливою, бо життя занадто коротке, щоб сумувати.
Бабуся багато розповідала історій про різних людей. Її розповіді були повчальними, але я тоді була маленькою і не завжди могла їх зрозуміти.
Вона померла коли мені було дев’ять років. Багато історій, які розповідала літня жінка я уже не пам’ятаю, але є одна, яка справила на мене неабияке враження. Вона мені тоді сказала, що це розповідь про нещасного і щасливого дідуся.
В лікарні у одній палаті лежали два стареньких дідусі, які не могли вставати з ліжка. Один з них був завжди невдоволеним життям. Звали його Микола Андрійович. А другий був зажди усміхненим і щасливим. Олег Іванович лежав біля вікна і коли його сусід по палаті запитував, як у нього справи, то він відповідав:
– Чудово! Я сьогодні добре виспався, у мене дуже м’яке і зручне ліжко. А за вікном зелені дерева, майданчик на якому граються діти. А сонце, воно таке яскраве та тепле і біля нього блакитні хмаринки. Одна з них мені нагадує лева. Я ніби знову маленький хлопчик, який лежить на траві і спостерігає за хмаринками.
Микола Андрійович обертав голову в сторону вікна, але не бачив нічого такого про що говорив сусід. Він відчував, що його ліжко є дуже незручним і його дуже сильно спина боліла та він не хотів на ньому лежати. Дідусь заздрив Олегу Івановичу і сердився на нього через те, що у нього краще ліжко і він лежить ближче до вікна.
Кожного дня літній чоловік розповідав, що у нього все добре та про побачене за вікном і кожного разу це була нова історія. Він описував дерева, матір, яка возить дитину у колясці, підлітків, які сидять на лавці і з паперу складають кораблі.
З кожним днем незадоволений сусід заздрив дужче. Він думав: «Чому цей чоловік має лежати на комфортнішому ліжку і ближче до вікна, а я маю мучитись на цьому старому і поламаному. Чому він лежить ближче до вікна і бачить там багато різних подій, а я тільки маленький шматок неба».
Одного дня Олегу Івановичу стало погано і він почав задихатись. Чоловік не міг дотягнутись до кнопки виклику медсестри, а сусід спостерігав, як дідусь помирає і навіть не захотів узяти пульт та викликати допомогу. Він сподівався, що коли його сусід помре, то його перекладуть на зручніше ліжко і біля вікна.
Через декілька хвилин сусід по палаті помер. Згодом прийшов лікар, який сказав медсестрі забрати тіло чоловіка у морг.
Микола Андрійович попросив медсестру перекласти його на ліжко, де колись лежав сусід. Жінка здивувалась, але дідусь дуже її просив, тому вона погодилась.
Коли він лежав на ліжку свого сусіда, то зрозумів, що воно ні чим не краще, ніж те, що у нього було. А з вікна видно те саме небо, що він кожного дня бачив. Також він побачив дерево, але ні майданчика, ні дітей, ні лавок там не було.
– Я не розумію покійний мені розповідав, що бачив, дитячий майданчик, лавки, але їх тут немає. Як таке може бути? Невже увесь час він мені брехав? – запитав у медсестри дідусь.
– Він бачив не очима, а душею! Він хотів, щоб ви не сумували, тому придумував цікаві історії. – відповіла медсестра.
