“Вона бp eше! Вона це зробила і пiдcт aвила мою дитину! От бe3с0вicнa нeвих0вaнa дi вka!” — кричала Люда до моєї доньки. Сварkу розв’язав директор, показавши нам відео з камер спостереження.

Повечерявши, я помітила, що моя донька якось дивно себе поводить. Вона ніколи не була дуже говіркою, але за вечерею зазвичай розповідала про свої пригоди в школі. А тут — мовчки встала з-за столу і пішла у свою кімнату. Я подивилася на чоловіка, а він лише знизав плечима. Це не давало мені спокою. І я не помилилася.

Зранку наступного дня мені подзвонила класна керівничка і попросила прийти в школу, мовляв, через інцидент, який стався днем раніше. Я, нічого не зрозумівши, одяглася і побігла.

Заходжу в кабінет директора, а там сидить моя дитина, а над нею, емоційно розмахуючи руками, стоїть якась жінка. В ній я потім впізнала свою колишню однокласницю Люду, ще та скандалістка. Я зайшла, привіталася, директор попросив мене присісти.

Люда, навіть не глянувши на мене, запитала:

— То це — її мама?

А потім все ж повернувшись у мою сторону додала:

— Дітей своїх нормально потрібно виховувати!

Весь цей час моя Віка сиділа з опущеною головою, а навпроти неї — її однокласниця зі своєю мамою. Я не витримала, перебила її й спитала, що коїться?

Класний керівник пояснила мені, що вчора, близько 3-ї години дня, хтось розмалював стіну школи. Аня, донька Люди, бачила, що це зробила моя Віка. А Віка, натомість, у всьому звинувачує Аню.

Я, повернувшись до своєї дитини, запитала, чи це вона зробила. На що Віка мені чітко відповіла — ні. І я повірила своїй дитині! Але в нашу розмову втрутилася Люда:

— Вона бреше! Вона це зробила і підставила мою дитину! От безсовісна невихована дівка!

Тут вже не витримав такого тону директор:

— Пані Людмила! Підбирайте слова. Зараз ми у всьому розберемося, перевіримо записи з камер.

— Ну нарешті, покажіть мені хоч якісь докази вини моєї дитини, а якщо вона не винна, я вимагаю, щоб перед нею вибачилися за пусті звинувачення й образи! — ледь втамовуючи злість, сказала я.

Іван Михайлович повернув до нас екран свого комп’ютера й увімкнув запис.

— Який чудовий ракурс і якість! Чекаю від вас вибачень, пані Людмила! — вигукнула я.

На записі чітко видно, що розмальовує стіну не моя Віка, а донька Люди — Аня. І не одна, а ще з двома дівчатами.

— Бути цього не може! Ви всі змовилися, щоб мою дитину звинуватити!

— Вибачення!

— Ніколи в житті!

Іван Михайлович втрутився і сказав:

— Пані Людмило, не пасує. Сварку почали ви. Крім того, Аня наговорила на Віку. Це теж не можна забути. Потрібно вибачитися і відшкодувати збитки. Давайте мирно все вирішимо.

Крізь зуби Люда вибачилася і поспішно, разом зі своєю Анею, вибігла з кабінету.

Іван Михайлович, вибачився, подякував мені за все, заспокоїв мою Віку і ми пішли. Але неприємні спогади залишилися.

Кожна мама переконана, що її дитина найкраща і найчемніша. Я признаю, теж так думаю. Але треба вміти керуватися здоровим глуздом, а не емоціями та образами! І, якщо треба, признати свою неправоту.

Оцените статью
“Вона бp eше! Вона це зробила і пiдcт aвила мою дитину! От бe3с0вicнa нeвих0вaнa дi вka!” — кричала Люда до моєї доньки. Сварkу розв’язав директор, показавши нам відео з камер спостереження.