Повечерявши, я помітила, що моя донька якось дивно себе поводить. Вона ніколи не була дуже говіркою, але за вечерею зазвичай розповідала про свої пригоди в школі. А тут — мовчки встала з-за столу і пішла у свою кімнату. Я подивилася на чоловіка, а він лише знизав плечима. Це не давало мені спокою. І я не помилилася.
Зранку наступного дня мені подзвонила класна керівничка і попросила прийти в школу, мовляв, через інцидент, який стався днем раніше. Я, нічого не зрозумівши, одяглася і побігла.
Заходжу в кабінет директора, а там сидить моя дитина, а над нею, емоційно розмахуючи руками, стоїть якась жінка. В ній я потім впізнала свою колишню однокласницю Люду, ще та скандалістка. Я зайшла, привіталася, директор попросив мене присісти.
Люда, навіть не глянувши на мене, запитала:
— То це — її мама?
А потім все ж повернувшись у мою сторону додала:
— Дітей своїх нормально потрібно виховувати!
Весь цей час моя Віка сиділа з опущеною головою, а навпроти неї — її однокласниця зі своєю мамою. Я не витримала, перебила її й спитала, що коїться?
Класний керівник пояснила мені, що вчора, близько 3-ї години дня, хтось розмалював стіну школи. Аня, донька Люди, бачила, що це зробила моя Віка. А Віка, натомість, у всьому звинувачує Аню.
Я, повернувшись до своєї дитини, запитала, чи це вона зробила. На що Віка мені чітко відповіла — ні. І я повірила своїй дитині! Але в нашу розмову втрутилася Люда:
— Вона бреше! Вона це зробила і підставила мою дитину! От безсовісна невихована дівка!
Тут вже не витримав такого тону директор:
— Пані Людмила! Підбирайте слова. Зараз ми у всьому розберемося, перевіримо записи з камер.
— Ну нарешті, покажіть мені хоч якісь докази вини моєї дитини, а якщо вона не винна, я вимагаю, щоб перед нею вибачилися за пусті звинувачення й образи! — ледь втамовуючи злість, сказала я.
Іван Михайлович повернув до нас екран свого комп’ютера й увімкнув запис.
— Який чудовий ракурс і якість! Чекаю від вас вибачень, пані Людмила! — вигукнула я.
На записі чітко видно, що розмальовує стіну не моя Віка, а донька Люди — Аня. І не одна, а ще з двома дівчатами.
— Бути цього не може! Ви всі змовилися, щоб мою дитину звинуватити!
— Вибачення!
— Ніколи в житті!
Іван Михайлович втрутився і сказав:
— Пані Людмило, не пасує. Сварку почали ви. Крім того, Аня наговорила на Віку. Це теж не можна забути. Потрібно вибачитися і відшкодувати збитки. Давайте мирно все вирішимо.
Крізь зуби Люда вибачилася і поспішно, разом зі своєю Анею, вибігла з кабінету.
Іван Михайлович, вибачився, подякував мені за все, заспокоїв мою Віку і ми пішли. Але неприємні спогади залишилися.
Кожна мама переконана, що її дитина найкраща і найчемніша. Я признаю, теж так думаю. Але треба вміти керуватися здоровим глуздом, а не емоціями та образами! І, якщо треба, признати свою неправоту.
