Мама з татом розлучилися, коли мені не було й 6 років. Його я практично не пам’ятав, а зі слів матері складалося враження, що він був не гідним чоловіком. Робити висновки я не поспішав, бо розумів, що спершу нам потрібно зустрітися й просто поговорити. Та це було неможливо. Мати жінка горда, відмовлялася від будь-якої допомоги з боку батька та забороняла йому зі мною бачитися. Мою думку ніхто не запитував та не враховував.
Жили ми з ненькою разом із бабусею у її квартирі. Жити з двома жінками хлопцю-підлітку – не найкращий варіант. У нас були геть різні погляди на життя та порядок. Мене постійно сварили за бардак у кімнаті й те, що я не прибираю свої речі. Натомість я не вбачав у цьому нічого кримінального. Ну що станеться, якщо свої речі я складу не в шафу, а на стільчик?
Щоб привчити мене до порядку, бабуся вдавалася до хитрощів. Ховала мій телефон та не віддавала поки не поприбираюся у кімнаті, або відмикала міняла пароль на інтернет, якщо я відмовлявся скласти у шафі.
Зараз мені 29 років і колишні роки я згадую зі сміхом. З батьком я таки зустрівся. Він виявився не таким жахливим чудовиськом, як мені розповідала мама. Ми одразу знайшли спільну мову. На випускний він подарував мені ключі від власної однокімнатної квартири, як компенсацію за всі пропущені роки. Я був йому надзвичайно вдячним та із великої радістю переїхав жити окремо.
Хоч я і став дорослим, але точно не для мами. Вона частенько заходить до мене в гості, щоб нагадати про необхідний порядок у домі, а я не зважаю на її зауваження. Думаю, що це не найголовніше, адже вона прекрасно господиня й у неї завжди всюди порядок та це не допомогло їй стати щасливою. Папа мене розуміє та каже, що жага до безладу у мене від нього.
