Вони не стали нікому розповідати, що одна з їхніх донечок насправді їм не рідна, а лише подарована долею

Я вже не перший рік працюю лікарем, часто приймаю пологи і настільки ж часто бачу, як батьки відм0вляються від дітей, або просто залишають їх на поталу долі. Але з таким я стикнувся вперше.

Зазвичай дітей залишають на порозі лікарень чи пологових будинків, тож побачити невеликий згорток на своєму порозі, я аж ніяк не очікував.

Дружина, яка увесь день пролежала в ліжку, з головним болем, мало не зомліла побачивши цю картину.

Справа у тому, що і у нас самих невдовзі повинна була народитись дівчинка. Термін пологів минув ще декілька днів тому, але наша дитина вперто відмовлялась знайомитись із нами особисто.

Я розумів, що таке трапляється, але за свою дитину хвилюєшся набагато більше, тому ми з дружиною дуже нервували.

Мабуть, найбільш не доречним у цей час було б знайти ще одне немовля прямо під дверима. Хтось повинен був знати, що тут живе саме моя сім’я.

Ми з дружиною дивились на це немовля і не знали як нам вчинити. Думали, що залишимо його в себе лише до приїзду швидкої та поліції і допоможемо знайти малечі дім, все-таки вона тепер була і нашою відповідальністю.

Але щось у цьому рішенні не давало нам спокою. Зрештою дружина запропонувала залишити дитину у себе.

Ніби відповідаючи на це слова, наша донька подала перші сигнали пологів. Дружина налякалась, а я, провівши огляд, зрозумів, що часу в нас обмаль. Вирішили народжувати прямо вдома на ліжку.

Добре, що пологи пройшли легко і без ускладнень, тож зовсім скоро ми тримали на руках нашу доньку.

Поки їхала швидка допомога, щоб зареєструвати народження дитини і оглянути її і дружину, ми вже знали, що скажемо лікарям. Дружина народила двійню, друга дитина вміло ховалась на усіх УЗД. Питань ніхто не задавав.

Коли лікарі поїхали, ми усвідомили, що стали батьками одразу двох дітей.

Протягом наступних декількох тижнів ми хвилювались, чи не передумають батьки дитини і не захочуть повернути свою донечку. Але цього так і не сталось.

Зате сталось інше. З часом ми й забули, хто з дітей був подарований нам випадковістю. Полюбили обох як рідних і ростили їх з усією турботою, на яку були здатні.

Зараз діти вже виросли, стали найкращими друзями. Ми не стали розкривати їм правду. Та й навіщо? Вони обоє наші діти і ніщо в світі цього не змінить.

Та й знаєте, вони наче й зовнішньо схожі одне на одного, що викликає у нас з дружиною лише зачудування.

Я вже й не уявляю, щоб наше життя склалось інакше і ми ростили лише одну дівчинку. Та й не хочу уявляти таке. Нізащо у світі не змінив би свого рішення.

Оцените статью
Вони не стали нікому розповідати, що одна з їхніх донечок насправді їм не рідна, а лише подарована долею