Вплив вчителів на долю людини, або Про те, на яку стежку я стала після закінчення школи

В юності не раз доводилося виливати свої думки на папері у вигляді віршів та романів, які читали усі дівчата у класі. Адже якщо болить душа – треба кричати, щоб тебе почули.

Чомусь сьогодні, не так, як завжди, тривожить філософсько-риторичне питання підтримки та справедливості. Спробую проаналізувати своє життя, щоб розкрити сенс людської підтримки та небайдужості, показати на прикладах, як впливають вони на долю особистості.

У школі моєю першою вчителькою була Надія Іванівна. Вона була справедливою та мудрою наставницею. Завдяки їй у дитячі роки я мріяла стати вчителем. Вона була прикладом для мене.
Ольга Іванівна, вчитель зарубіжної літератури, відкрила мені чарівний світ книг. Можливо б, я ніколи не прочитала скільки літератури, якби не її професіоналізм. Читання книг стало для мене найулюбленішою справою. Через образи літературних героїв я робила висновки про позитивне та негативне у житті. Я зрозуміла, що більше без літератури, без того прекрасного мистецтва, своє життя не уявляю. Дякую вчителям від Бога, які вчили мене добру і справедливості у звичайній, сільській школі.
Коли я перейшла до 10 класу міської школи, відчула свободу і волю. Крім того, на мене впливало і жорстоке ставлення однокласників до мене, сільської дівчини. Тому вчитися мені не хотілося. Я намагалася прогулювати уроки і з’їхала з “відмінниці” на “двієчницю”. У цій школі була чудова вчителька Яніна Олександрівна. Вона теж викладала зарубіжну літературу. Напевно, люди мистецтва відчувають щось. Педагогиня запримітила мене і почала мотивувати до дій. Я писала чудові твори, списувала весь зошит. Мені не соромно було показувати їй свої вірші. Вона окрилювала мене.
Роки навчання у міській школі далися взнаки – у мене була підтримка і серед деяких однокласниць. Вони не дивилися на те, що я з села, а ставилися до мене, як до повноцінної особистості
А потім я вступила до педагогічного училища. Перший рік було каторгою для мене! А все тому, що у юнацькі роки мені палко захотілося стати журналістом. Я навіть не намагалася вчитися. Мені байдуже було. Мріяла, щоб вигнали звідти. Так, дійсно таке було. Нарешті наша кураторка К. викликала маму і сказала, що педагогіка – не моє.
Та на другому курсі сталося диво. І сталося це завдяки мудрій та досвідченій Світлані Павлівні. Наша К. пішла на пенсію і приставили до нас, таких важких, юних дівчат, Базарну.
На перших порах я не підпускала і близько до себе цю жінку, категорично і свідомо протестувала проти усіх її нововведень. Зізнаюся: вона здавалася мені пихатою та злою. Викладачка, що мала бути на пенсії, вчила нас життю. Така собі дама далеко за шістдесят: ходить у розкішних сукнях, на підборах, у шляпі з великими полями, вдаючи француженку.
Іронія долі? Бо вона теж викладала зарубіжну літературу!
Пам’ятаю оригінальні батьківські збори – вона для знайомства з батьками улаштувала концерт наших талантів. Взяли участь усі, крім мене. Я твердо стояла на своєму – бути мені журналістом, а не вчителем!
А ця Світлана Павлівна потихеньку шукала ключик до моєї душі. І знайшла його швидко – майже через місяць. Вона бачила у мені нерозкритий потенціал. Прагнення бути журналістом втілила у тому, що зробила мене “літописцем” нашої групи. Потім познайомила мене з головним редактором місцевої газети. Так почався друк моїх перших віршів та невеличких статей.
Вона єдина ПОВІРИЛА у мене, побачивши замкнені у глибині потаємної душі творчість та неординарність. Відкривала і відкривала у мені, невпевненій у собі, щось нове. Стимулювала мене і мотивувала. І мене прорвало – з дівчинки – двієчниці я перетворилася в одну з кращих студенток училища. На подальших курсах моя світлина висіла на дошці пошани. Червоний диплом я, звичайно, не отримала, бо зіпсували його декілька трійок з першого курсу, коли стимулу у мене не було.

Ось що значить бути вчителем з великої літери – знаходити ті незвідані таланти та розкривати їх; вірити у кожного та стимулювати до вершин. Вона завжди казала: “Ти зможеш!”, “Ти знаєш!”, “Ти вмієш!” . Не всім керівникам дано бути такими, ну просто не вміють цього. Адже це – справжній дар чи досвід? Я навіть не знаю. А дар у сукупності з досвідом робить справжні дива. Ота підтримка надихає, окрилює, і ти відчуваєш, що можеш гори звернути, щоб не зламати ту віру у тебе.
Ця віра і підримка стосувалася не лише мене у нашій групі. Просто є такі люди, у яких від природи талант – керувати людьми. Керувати не сірою масою, вимагаючи виконувати розпорядження, а вміти створити дружній колектив, у якому – кожен особистість, кожен талановитий і креативний. Вміти вірити, вміти заохотити, якщо видно, що людина старається і прагне до чогось. І, звичайно, вміти підібрати слова так, щоб навіть ті, кому байдуже, рівнялися на тих, хто намагається ідеально робити усе. Не ділити залежних від тебе людей на багатих (значить, ти мій фаворит) і бідних (цапів-відбувайлів). А міряти за досягненнями у творчості, за справедливістю. Саме такою була Світлана Павліна. Не один десяток випускників випустила, але кожна група в училищі була найкращою. А знання педагогічної майстерності, ті методи, що передала нам наша “класна мама” (так ми називали Світлану Павлівну) згодом вплинуть на те, якою я стану наставницею для своїх учнів. Зі своїми класами я намагаюся створювати міцну сім’ю.

Досі пам’ятаю студентські роки. Наскільки ж змінився мій світогляд під впливом цієї розумної жінки! Я можу з впевненістю сказати, що підтримка та віра змінюють долю людини. Я твердо вирішила, що мені – бути вчителем і це моє покликання. Як добре, що ті люди, що трапилися на моєму шляху, змогли вплинути так на мою долю.
Потім на моєму шляху траплялися люди, що теж мали вплив на мій кругозір та долю взагалі.
Роки навчання в університеті – взагалі незабутні. Знову ж таки, Світлана Павлівна говорила, щоб я обов’язково вступила до ВУЗу. Але мені не хотілося. Я вже на роботу влаштувалася у рідну школу. Вчитися вже набридло. Захотілося лише після того, як дитину народила. Мені вже майже тридцять тоді було. Я усвідомила, що хочу вчитися, тим паче, що вступила на бюджетне навчання.

В університеті були люди, які вірили у мене та захоплювалися моєю енергією і прагненням вивчитися на вчителя літератури, наразі вони – мої друзі.

Взагалі викладачі на кафедрі української, зарубіжної літератур та компаративістики – найкращі. Це люди, віддані своїй справі. Їхня підримка та стимулювання надихали мене творити і творити. А по-новому розкрив мій потенціал професор та завкафедри Володимир Трохимович. Легкої роботи він мені не давав ніколи, бо знову ж таки вірив у те, що я можу досягти. Я з нуля опрацьовувала та аналізувала неписані ще ніким теми у своїх курсових роботах. У нього я написала чотири наукові роботи, у тому числі й дипломну. Писала сама, хоча наукових праць ніколи раніше не друкувала. Його віра, справедливість і підтримка, уміння похвалити і розкритикувати у потрібну хвилину теж вплинули на результативність мого навчання на магістратурі.
Я щаслива від того, що на моєму життєвому шляху траплялися люди з великої букви, які вміли надихати та цінували результати моєї роботи. І бажаю кожному мати таких людей побільше, бо вони уміють окриляти та не дати відійти від правильного вибору, здатні цінувати твою свободу та думку.
Отож, проаналізувавши своє життя на таких, здавалося б, простих прикладах, приходжу до думки, що підтримка та віра в особистість впливають на те, якою людина стане: доброю чи злою. Адже недаремно кажуть у народі: “Будеш казати, що дитина – баран, то й буде такою”. А віра, підтримка важливі для кожного. Можливо, тоді б і світ змінився на краще?
Адже коли все навпаки – легко упасти і несвідомо відійти від того прекрасного і позитивного, що є у житті. А особливо – коли людина творча і слабка характером. Скільки нерозкритих талантів та здібностей закопує у собі той, у кого поруч немає мудрих та справедливих наставників!  Скільки геніїв від природи не змогли розкрити свій прихований потенціал через те, що поруч були люди, що просто не розуміли і не вміли окриляти!

Бажаю усім, хто дочитав до кінця, не втрачати ентузіазму та мати біля себе людей, що підтримують та надихають!
А ще важливо – стати комусь теж такою підтримкою та опорою!

Оцените статью
Вплив вчителів на долю людини, або Про те, на яку стежку я стала після закінчення школи