Вчора ввечері я йшла з роботи. На вулицях вже нікого не було. Маршрутки також не ходити. З двома пакетами в руках я повільно переходила міст. Лише кілька днів як випав сніг й він ще й досі хрустів під ногами.
Ще з далеку на мосту я помітила самотню жінку, яка дивилася вниз на холодну воду. Річка ще повністю не замерзла. Біля берега вже з’явився тонкий лід, але по середині, де потік був сильнішим вода ще не здавалася. В мене одразу промайнула думка чи не надумала чого дурного та жінка. Автоматично прискорила крок. Серце наче відчувало.
Підійшла ближче, а вона так плаче, що навіть слова сказати не може. Тут же кинула пакети й за руку відтягла її від краю. «Ти що геть здуріла. Все можна вирішити».
Жінка ще більше розплакалася та почала розповідати. Її чоловік зрадив їй з подругою. Вона побачила їх, коли раніше повернулася додому. Ось й побігла одразу сюди.
Я не могла повірити у те. Що вона через таку дурницю вирішила на таке. Розповіла їй про свого чоловіка, який зраджує кожні пів року й завжди клянеться, що більше не буде. Розповіла їй про те, що він вже четвертий місяць ніде не працює та почав часті заглядати у чарку. Розповіла про дочку, яка геть мене не поважає та щодня влаштовує скандали, а вчора взагалі заявила, що без мене їм з батьком було б краще. Й на останок так розійшлася, що розповіла про роботу, яку я ненавиджу, але куди вимушена ходити.
Вона дивилася на мене здивованими очима, а потім сказала:
«Послухавши Вас, я зрозуміла, що це не я маю стояти на краю цього моста. В мене ще все добре».
Від її слів мені стало так зле. Навіть подумала, що краще б я пішла далі. Але вона тут же перепросила й запропонувала піти в якесь кафе й попити кави. Я була не проти. Вдома все одно ніхто не чекав. Їм було байдуже. Головне, щоб зранку було що їсти на плиті.
