З майбутнім чоловіком ми були знайомі ще зі школи. З Олексієм навчалися у паралельних класах, а по закінченню навчання вирішили одружитися. Я була лише на другому курсі університету, коли дізналася, що вагітна. Довелося брати академ-відпустку, щоб доглядати за дитиною. А чоловік взагалі пожертвував навчанням і пішов працювати, щоб прогодувати сім’ю.
Згодом я перевелася на заочну форму навчання. Ми тоді мешкали на квартирі, яку чоловікові виділили на заводі. Часи були важкі, грошей катастрофічно не вистачало.
Мені важко було поєднувати материнство й домашні клопоти з навчанням. Але диплом я все-таки отримала й влаштувалася до чоловіка на завод. У нас тоді вже було двоє дітей, яких ми віддали в садочок. У фінансовому плані жити стало трохи легше. Одного разу навіть в санаторій всією сім’єю змогли поїхати. Через деякий час і квартиру в якій мешкали, змогли оформити на себе.
Та коли мені виповнилось 30 років, сталося те, на що ми аж ніяк не розраховували – я завагітніла втретє. У нас народився прекрасний синочок Андрій. Ми тішилися дітьми, але щоб забезпечувати таку велику сім’ю, працювати теж доводилося втричі більше. У час декрету, чоловік знову тягнув усе на собі.
Та минали роки, діти дорослішали, ми постійно шукали можливості додатково заробити, що коли старший син вирішив одружитися змогли влаштувати йому хороше весілля й допомогли придбати власне житло. Ми з власного досвіду знали наскільки це важливо для молодого подружжя.
Середня донька Юля знала, що ми багато в чому допомогли старшому брату й також зажадала від нас допомоги у вигляді окремої квартири й автомобіля. Ми не чекали такої категоричності, але вона докоряла, що старшого сина ми любимо більше і всіляко його підтримуємо. Довелося нам знову лізти у кредити, щоб придбати доньці бажане.
Наймолодший син Андрій, на відміну від старших дітей ніколи ні про що не просив. Він сам вступив до інституту на державну форму навчання. Але ми з батьком не могли його єдиного обділити, тому знову полізли у борги.
Молодість наша промайнула за всіма клопотами дуже швидко, а те, що старість на порозі усвідомили тоді, коли захворів мій чоловік Олексій. Через це я навіть не змогла допрацювати два роки до пенсійного віку, бо йому потрібен був догляд. Слава Богу, він таки одужав, але за увесь цей час ніхто з дітей жодного разу нас не провідав.
Старший син казав, що постійно зайнятий на роботі, середня донька не могла приїхати, бо у неї мала дитина, а наймолодший взагалі зараз живе в іншій країні.
Так і вийшло, що ми все життя важко працювали, щоб забезпечити дітям майбутнє, а на старості стали їм не потрібні.
