Не так давно трапилась зі мною одна цікава пригода.
Мою маленьку донечку звуть Вероніка. Декілька років тому я записала її до дитячого садочку, тож тепер вона відвідує його поки ми з чоловіком працюємо. А з нами в квартирі проживає ще моя мама.
Кожен мій день приблизно однаковий, а кожен ранок настільки поспішний та клопіткий. Спочатку свою принцесу до садочка завести, а потім бігти на роботу. Після робочого дня потрібно знову ж таки іти до садочка по дитину. З нею вже помаленьку ідемо додому, заходимо в супермаркет. І так кожного дня.
Сьогодні мені зателефонувала вихователька Ніки і попросила зайти до їхнього психолога, коли буду забирати дочку. Я весь день на нервах була, переживала, що вже там такого трапилося. В голові стільки різних ситуацій пролетіло, що аж весь світ обертом йшов.
Зайшла я до кабінету, там сиділа психологиня, віком приблизно років 50. Вона відразу почала мені розповідати що і до чого.
– Сьогодні з дітками вихователька малювала сім’ю. Кожен зобразив членів своєї родини. І ваша донька також намалювала тата, бабусю, навіть котика. Але вас тут немає. Мені здається, що вам потрібно поговорити з донькою, вияснити проблеми, які є між вами і вирішити їх. Або краще приділяйте більше уваги своїй дитині, щоб вона відчувала вашу присутність та любов.
Я подякувала і збентежена вийшла на вулицю. Давно мені не було так ніяково. Я знала, що потрібно поговорити з Нікою, але ніяк не могла вигадати, як правильно почати. Було все ж таки образливо, що мені дорікнули за те, що мало часу з донькою проводжу. Та ніхто з нею стільки не бавиться, як я.
– Нікулю, от ви сьогодні з Іриною Анатоліївною малювали сім’ю…
– Так-так! Малювали! – відповіла відразу дівчинка.
– А ти можеш пояснити мені, чому ти зобразила там тільки тата та бабусю? Чому там немає мене? Я не твоя сім’я?
– Ех, матусю, розумієш, ти просто в мене така гарна. Я навіть не змогла придумати, як можна тебе намалювати. Спочатку спробувала у своєму зошиті, але така красива людина не вийшла, тому я і не стала малювати, аби тебе не образити – розгублено відповіла дівчинка.
Коли я почула це, то по щоках автоматично побігли сльози. Це, напевно, був найзворушливіший момент мого життя. І я його ніколи не забуду.
Ніколи не перестану дивуватися нашим діткам. Все ж таки які вони розумненькі та добрі.
