– Давиде, сходімо погуляємо до парку? – запитав я сина.
– Ти що? Я з тобою не піду. Ти, як бомж, одягаєшся! – відповів мені єдиний син, не відриваючи погляду від телефону.
Ось так виходить. Отримав від сина такі слова! Одягаюся, як бомж! А я завжди вважав, що у мене з сином взаєморозуміння і гармонія у стосунках. Постійно намагався його виховувати з любов’ю, ні в чому не відмовляв. Хотів виховати з нього порядну і чуйну людину. Розмовляв з ним нарівні завжди, як приятелі ми були. А виявляється, зовсім ні!
А з чого все починалося? Накопили ми з дружиною зайвих грошей. Ні, гроші, звісно, зайвими не бувають. Та з’явилися у нас кошти, які можна було у щось вкласти, тим паче, що курс євро на той час був вигідним.
Порадилися ми з дружиною та й вирішили придбати нерухомість у столиці. Наш єдиний син Давид дуже хотів їхати до Києва навчатися після дев’ятого класу. То ми подумали: навіщо йому скитатися по гуртожитках чи орендованих квартирах, якщо можна мешкати у власному житлі?
Та коли кинулися купувати квартиру, то зрозуміли: у столиці придбати нерухомість не так дешево. На сімейній раді ми обговорили це питання і однозначно постановили, що візьмемо іпотеку. Син у нас єдиний, хочемо для нього тільки краще.
А потім оголосили про епідемію коронавірусу. Через клятий ковід я потрапив під скорочення на роботі. Працювала у нас лише дружина. Ніхто не очікував, що так станеться. Мусіли ми економити на усьому, щоб виплачувати за житло. Добре, що у нас свій город є та господарство, хоч продукти не доводилося купувати.
Син вступив до коледжу. А я переїхав з ним, щоб Давид трішки звик до чужого великого міста. Таки залишати дитину у шістнадцять років саму було страшно.
Дружина залишилася у селі. Вона вела господарство, працювала учителькою у місцевій школі та займалася ще репетиторством. Я ж намагався знайти роботу у столиці. Бо гроші потрібні були і на іпотеку, і на синове навчання.
Ми не могли дозволити собі купити новий одяг. Тому я придбав собі декілька речей у секонд-хенді. Виглядали вони, як нові. А синові соромно було зі мною парком пройтися.
Я такого від нього не очікував. Ми відмовляємо собі у всьому, тому що придбали Давиду квартиру. Не собі, не здаємо в оренду. Для нього… А він ось так? Я вважав, що мій син дорослий і все розуміє.
Виявляється, що я помилявся? Виглядаю, як бомж? Я не розумію: чому син, що виховувався у любові, став таким байдужим і черствим? Про що він тільки думає? Напевно, я не знаю свого сина.
