Скільки себе пам’ятаю, я завжди мріяла мати собаку. Так, щоб гратися з нею, вигулювати. Але батьки завжди мене відговорювали, особливо мама. Вона не любила ніяких тварин. В когось чужого — так, а у своєму домі ніколи б не дозволила навіть хом’яка завести. Завжди казала, що котів і собак не любить, а в клітці нікого тримати не дасть, бо, мовляв, жаль їй тваринку живу в клітці мучити. А мені так хотілося, бувши маленькою, когось мати, якусь маленьку потіху. А ще більше я це відчула, коли моїй подрузі батьки на день народження подарували маленького песика, такого гарного. Пам’ятаю, тоді проплакала весь день. Адже я вже й ошийник для своєї собаки купила, ім’я придумала. Своїй вигаданій собаці…
Єдиною моєю потіхою був пес Оскар, що жив у дідуся. Старий дворняга, якого дідусь з роботи приніс. Ось я кожного тижня з нетерпінням чекала, щоб поїхати до дідуся й погратися з Оскаром. Хоч це трішки мене розраджувало. Але я росла і з часом Оскара не стало, як і дідуся, як і моїх батьків.
Після цього про собак я більше не згадувала. Ця мрія не зникла, але засіла десь глибоко у мені. Я вийшла заміж, з’явилася дитина, вже й не було часу про собак думати.
Але одного разу син прийшов додому зі школи не з пустими руками. Приніс з собою малесенького цуцика, такого худого, голодного. Син плачучи став переді мною і сказав, що побачив його на смітнику неподалік нашого будинку, хтось викинув тварину в пакеті, а те бідне скиглило. Ось мій синочок не зміг пройти мимо, тому приніс додому. Почав просити залишити його, бо інакше він помре.
Чоловік виступив проти, сказав, що це буде вже зайвим, мовляв, тільки собаки нам ще не вистачало. Син віддав мені на руки цуцика, а сам побіг й зачинився в кімнаті. Я подивилася на це маленьке й безневинне чудо і знову згадала собі дитячі роки, коли я отак само колись притягла кішку з вулиці, а мама викинула її, поки я не бачила, сказавши мені, що та була дика й втекла.
“Ні! Я не буду свою дитину так мучити!” — сказала я чоловікові й пішла в ванну кімнату мити нашого нового члена сім’ї. Чоловік щось бурчав і казав, що я роблю помилку. А я гукнула сина з кімнати, щоб допоміг мені, бо від чоловіка розуміння не дочекаєшся. Він виріс в селі, де мати собаку це звичне діло. А для когось це може бути мрія всього життя!
Ми з сином помили цуцика, нагодували. Ввечері, переривши всі свої речі, я врешті знайшла той самий нашийник, який колись купила. Чоловік кілька днів ходив насуплений, ніби чекав, щоб собака щось витворила й зірватися на ній. Але Персик (так ми його назвали за його колір шерсті) був такий чемний! Врешті, Саша одного вечора вернувся з роботи й витягнув з сумки гарну велику собачу миску, яку купив в зоомагазині. Я знала, що рано чи пізно він звикне з думкою, що нас тепер більше.
Пройшло вже два місяці, як Персик живе з нами. І я ревную його до свого чоловіка, бо Саша мене зовсім не помічає, а тільки з собакою грається, обіймається й купує йому всякі іграшки. І хто б то сказав, що він колись був проти…
