Те, що пережила у своєму житті, заставило мене цінувати кожну його мить. Бо й справді ніхто не знає, що завтра на нас чекає.
А починалося моє життя дуже яскраво. Була студенткою. Втішалася юністю і власними можливостями. На одній зі студентських вечірок познайомилася з хлопцем. І ми захопилися одне одним. У нас були неймовірні стосунки, які нас поєднали в сім’ю.
Це був найпрекрасніший час у моєму житті. Ми досхочу гуляли, раділи життю, подорожували, часом прогулювали пари, навчилися йти назустріч одне одному і врешті – просто спивати прекрасні миті.
А потім вже одружені знайшли роботу. Почали працювати разом. Батьки допомогли нам з помешканням. Так ми почали жити в двокімнатній квартирі. А ще через рік у нас народився маленький синочок. Ми були до безтями щасливі. Наші друзі з інституту стали хресними батьками для нашого Олексія.
Тепер наші стосунки стали ще тіснішими. Ми раділи кожній усмішці, кожному руху нашої дитини. У нас складалося все так, як ми бажали. Ніщо не перешкоджало нашому щастю.
Однак одного разу мій чоловік не повернувся з відрядження – загинув у ДТП. Для мене це було найбільшим ударом. Я ніяк не могла повірити, що щось подібне в нас могло статися. Єдиний, хто мене тримав на цьому світі – це наш синочок Олекса.
Заради нього я намагалася бути сильною і мужньо переносила цей пекельний біль втрати. Тривалий час не вірила тому, що сталося. Адже ще вчора планували, як нам облаштувати кімнату малюка.
Тепер ми лишень вдвох. Я вірю, що наш татко бачить нас і любить. Що саме завдяки його любові я переживаю всі труднощі, які випали на мою долю.
Я намагаюся і далі бути щасливою заради свого покійного чоловіка. Адже ми кожного дня намагалися примножувати щастя один одного. І він, мій Микола, мабуть, десь там, на небесах, сумуватиме, коли побачить мене заплаканою чи сумною.
Тепер знаю і ділюся з кожним, що життя – дуже непередбачуване, тому треба цінувати кожну його мить.
