Ми з Оленою жили недалеко одне від одного і вчились у одному дитячому садочку, а потім у одній школі. Вона була також віку, як і я. Ми в дитинстві дружили і я ставився до неї, як до молодшої сестри. Мої батьки просили мене захищати Олену, бо її виховувала тільки бабуся. Батьки дівчини загинули коли їй було лише три роки і нікого з рідних окрім бабусі у неї не було. Людмила Володимирівна мала проблеми здоров’ям і коли Олені виповнилось чотирнадцять років вона пішла у інший світ. Дівчину забрали у дитячий будинок.
Спочатку я навіть і не здогадувався, що мою подругу заберуть в дитячий будинок. Коли я прийшов зі школи, то сказав матері, що напевно Олена переживає через смерть бабусі, тому сьогодні вона до школи не прийшла.
– Олену забрали у дитячий будинок. – сказала мені мати.
– Чому? Я навіть не попрощався! Давай ми поїдемо до неї!
– У мене багато справ, можливо, іншим разом поїдемо.
До Олени ми так і не поїхали, у матері завжди знаходилися якісь причини, щоб відмовити мені. Я не міг забути свою подругу, але не знав де знаходиться дитячий будинок. Так минули шкільні роки і я вступив в університет, який знаходився в іншому місті. Я добре вчився і коли отримав диплом я вирішив повернутись у рідне місто.
Я йшов додому повз будинок де жила колись жила моя подруга і побачив у вікні гарну молоду жінку. Вона дивилася у мою сторону і я зрозумів, що це Олена. Ми обоє впізнали один одного одразу. Я вирішив постукати до неї у двері і коли жінка мені відкрила біля неї була дівчинка приблизно трирічного віку. Ми декілька хвилин розмовляли і я почув, що з кухні її покликав чоловічий голос:
– Олено, хто там?
Вона зніяковіла і сказав:
– Прощавай! Я маю йти!
Після зустрічі з нею я відчував радість, хоч я розумів, що вона одружена і має дитину. Я багато років мріяв її побачити і ось на кінець ми зустрілись.
Я знайшов роботу і пізно повертався додому. Про Олену я старався не думати, у неї своє життя, чоловік та дитина.
Одного дня я зустрів Олену, вона була вагітною. Її дочка несподівано запитала мене:
– А ви ремонт у дитячій кімнаті допоможете нам робити?
– А тато, чому не допоможе?
– Він нас покинув, а ми з мамою самі не можемо зробити ремонт.
У той день ми довго розмовляли, згадували дитинство і школу. Раптом вона сказала:
– Не потрібно мені було так швидко виходити заміж. Я помилилась, а тепер буду сама виховувати двох дітей.
– Якщо тобі буде потрібна допомога, то з вертайся. Я з радістю допоможу.
Жінка на мене пильно подивилась, але нічого не сказала. А перед пологами зателефонувала до мене і попросила приглянути за дочкою.
Поки Олена була у пологому будинку її дочка жила в мене вдома. Одного разу вона мене запитала:
– А ти будеш моїм батьком?
– А ти цього хочеш?
– Так, мій рідний батько не повернеться. А мама тебе любить тільки не хоче тобі розповідати.
Я обняв Наталю і відповів:
– Я буду твоїм батьком.
Ми з дівчинкою забрали Олену з пологового будинку. На наступний день я освітчився їй. Жінка погодилась і батьком новонародженого сина у свідоцтві вона написала мене.
Зараз ми дуже щасливі разом. Я радий, що доля дозволила нам зустрітись ще раз і одружитися.
