Історія нашої з чоловіком зустрічі здається мені дуже цікавою, тому я й вирішила поділитись нею із вами. Мені тоді було лише 20 років, а Віталіку якраз виповнилось 22. Ми ще обоє навчались в університеті і обоє чудово відповідали поняттю «бідний студент».
За тиждень до нашої зустрічі мені подарували телефон. До того я ходила із зовсім стареньким і лише чекала, що одного дня він просто вимкнеться і не ввімкнеться назад. Але тут була зовсім інша ситуація. Я вже й забула, що телефон може працювати так швидко і виконувати стільки функцій, окрім дзвінків та повідомлень.
Але що тут говорити, якщо вже через тиждень я вже спромоглась його загубити. Навіть не знаю, як це сталось. Поверталась з університету через парк. У парк заходила із телефоном, а додому прийшла – його немає. В мене просто серце в п’яти впало. Як можна було таке допустити? Але як би там не було, я одразу помчала у парк, бо саме там бачила його останній раз.
На вулиці вже починало темніти, а я доходила до іншого виходу і все більше втрачала надію на те, що таки знайду загублене. Аж раптом до мене підійшов незнайомий хлопець, приблизно мого віку. Я спершу навіть злякалась, поки він не почав говорити:
- Здається, що ви щось загубили?
- Так, моя пуста голова спромоглась посіяти зовсім новенький телефон.
Він попросив мене описати його, а після моїх слів, дістав його із кишені куртки і повернув мене. Виявилось, що він уже більше години провів у парку, очікуючи, що хтось прийде шукати свій телефон.
Я одразу кинулась йому в обійми, від чого він навіть трохи зніяковів і одразу запросила його на каву, щоб хоч якось віддячити.
Лише через деякий час я дізналась, що він довго вагався, щоб не забрати телефон собі. Але я рада, що він вирішив дочекатись мене, бо це була сама доля. Зараз ми вже 8 років одружені і маємо двох чудових дітей. А загублені речі завжди повертаємо.
