З Віктором ми одружилися п’ять років тому. Все у нас було чудово. Це з мого погляду. Ми ніколи не сварилися, навіть не сперечалися. В усьому були одностайної думки. Чи радше я здебільшого погоджувалася з думкою чоловіка. Вважала, що так і повинно бути.
Я любила свого чоловіка. Намагалася в усьому йому догодити. Тому, коли приходила з роботи, хоч і була втомленою, все одно готувала для свого коханого щось смачненьке. А потім кожен займався власними справами.
Загалом мене влаштовувало таке життя. Адже мала хорошу роботу, поряд – коханого чоловіка, власне помешкання. Звісно, що хотіла народити дитину. Однак Віктор з цим питанням чомусь не поспішав, що мене трохи засмучувало, але я не подавала вигляду. Думала, що з часом все налагодиться.
Проте поворот виявився неочікуваним. Якось Віктор повернувся з роботи дещо пізніше, ніж зазвичай і повідомив, що в нього є «інша баба». Так і сказав.
Мене наче хто ножем пірнув у серце. Про себе подумала, що, може, хильнув зайвого, от і верзе всякі дурниці. Проте зранку він повторив те саме. Сказав, що наше життя надто прозаїчне – пора щось змінювати. Оскільки він закохався в іншу жінку, то вважає, що нам не доцільно більше жити разом.
Тепер я зрозуміла, що це зовсім не жарти. Але що мені залишалося? Кричати? Плакати? Вмовляти?
Мені хотілося в цю мить навіть вбити Віктора з відчаю. Хотілося завдати йому такого ж болю, який переживала в ці миті сама.
І перше, що прийшло після цього шоку в голову, прийняти душ. Холодний душ, щоб остигнути від емоцій. Не пам’ятаю, скільки часу пробула в душовій кімнаті під холодним струменем води. Вийшла, цокочучи зубами, мабуть, і від холоду і нервового напруження водночас.
Віктора в квартирі вже не було. Глянула на полицю з його одежею – там було пусто.
Так закінчилося моє перше кохання і моє заміжжя. Я наодинці залишилася зі своїми почуттями.
