Ще з дитинства одним із найулюбленіших моїх занять було ходити у ліс по гриби. Отож цілий рік я чекаю осінньої відпустки, аби поїхати на дачу та відправитись на тихе полювання. Не стільки приємно віднайти той гриб, як просто побути на самоті із собою, подумати, насолодитися свіжим повітрям. Після таких прогулянок мені хочеться жити далі та творити.
От цього разу до мене в компанію напросилася подружка. Вона теж хотіла прогулятись, а я відмовляти не стала. Ось ми й пішли. Коли ми паличками розгрібали купки колючок з-під ялин, з метою знайти там білий гриб, то я запримітила щось блискуче під сосною. Нахилившись, розгледіла золоте колечко із гравіюванням «Олена».
Я була по життю прихильницею того, що нічого чужого підбирати не потрібно. Та Аліна переконала мене все ж забрати її та залишити оголошення в одній із соціальних мереж. Це буде значно краще, ніж просто викинути дорогоцінність в кущі.
А по дорозі додому почалось найцікавіше. Їхали ми маршруткою і поруч зі мною сидів якийсь засмучений чоловік років 60-ти. Всю дорогу я спостерігала за ним, хотілось чимось зарадити, тому я й почала розпитувати, чи не потрібна йому якась допомога.
Таким чином ми і вияснили, що саме цей чоловік і загубив у лісі каблучку свої дружини. Звали її Олена і декілька років тому рак забрав її життя. Володимиру Михайловичу було неймовірно важко пережити таку трагедію. А в пам’ять про кохану залишилась лише та каблучка.
Потрібно було просто бачити обличчя чоловіка, коли із сумочки я дістала ту саму обручку. Щасливішої людини я ще в житті своєму не бачила. Володимир Михайлович записав на листочку свою адресу та запросив мене у гості, пообіцяв, що покаже фотокартки своєї дружини та розповість багато цікавого про їхнє життя.
Я сама не знаю, як у нього вдалось, проте ні на секунду мені не було страшно іти у дім до незнайомця. Уже ввечері я стояла на порозі його дому із тортом та фруктами. Аж ніяк не очікувала я, яким доленосним стане для мене цей похід. Виявилось, що у чоловіка є син мого віку. Він в знак подяки за знахідку цінної речі подарував мені кулон у вигляді маленького ангелочка.
І от ніколи не повірите, але через 2 роки ми одружились. І як після цього не вірити у долю?
