Зараз мені вже тридцять три роки, я самодостатня жінка. Повністю забезпечую себе, та своїх двох діток. Маю прекрасну роботу з прекрасним колективом та розуміючим керівництвом. Моя родина мене у всьому підтримує, хоч і не всі мої вчинки їм зрозумілі. Проте, особисто я вважаю, що не все потрібно розуміти. Вчинки інших людей не завжди мають мати сенс для оточуючих, головне, щоб вони були правильні особисто для тебе.
Запитаєте, де ж дівся мій чоловік, від якого я маю дітей? А ні де. Він поряд. Був, є, і буде завжди. В цьому я впевнена на мільйон відсотків. Ми одружились відразу після школи. Зустрічались ще з шостого класу. Звісно, ми зустрічались, декілька раз розходились, проте цей шлях допоміг нам зрозуміти, наскільки ми потребуємо одне одного. Як би ми не намагались замінити місце половинки кимось іншим, все було не те. Не ті звички, не така реакція на прохання, навіть не той запах поруч… гадаю, всі мене в цьому зрозуміють.
Коли ми повідомили всім, що замість випускного балу ми хочемо влаштувати весілля, на нас подивились ніби на божевільних. Всі, ніби зговорились, говорили нам що ми занадто молоді, що не нагулялись, через рік розбіжимось, а кредит за весілля віддавати ще декілька років. Ми нічого на це не відповідали. Ми були впевнені у своєму рішенні.
Минуло вже понад десять років, ми разом, цінуємо та поважаємо одне одного. Чоловік взяв на себе забезпечення родини на той час, поки я не могла знайти своє призвання. Він дав мені час та ресурси для мого розвитку. Я йому за це так вдячна. Тепер я можу спокійно займатись улюбленою справою, яка приносить прибуток. До того ж ще й непоганий. Тепер я можу дати чоловіку всі ці ресурси, які він колись вклав в мене. Не впевнена, що хтось із моїх знайомих міг зробити щось схоже для своєї половинки. Точніше я більш ніж впевнена, що такого не було.
Мої подруги, які нас так “підтримували”, десь ділись, коли побачили наші справжні відносини. Вони при кожній можливості намагались мене схилити до розлучення з чоловіком.Мовляв, ти заслуговуєш кращого. Подивись на нього та на себе. Він для тебе буде тягарем, закриє вдома з дітьми й проведеш все життя на кухні. А знаєте що? На кухні з дітьми все життя проводжу якраз не я… кожна з цих порадниць слідувала правилу “не собі краще, а комусь гірше”. Я в жодному разі не ображена на них. Не люблю ображатись на людей, які своїй дурній голові та довгому язику не можуть дати ради. Це ж в першу чергу невміння керувати своїми емоціями. Надаю перевагу просто залишати таких людей позаду. Не скажу, що залишити тих людей мені було легко. Ні, в жодному разі. Я з ними провела всі шкільні роки, та декілька після. Як не крути, це чималий відрізок життя. Вони й зараз дають про себе знати, в особливості, коли потрібно зайняти то зарплатні, або допомогти з пошуком роботи. Мені не шкода грошей, дякувати своїй тяжкій праці вони в мене є, мені шкода давати їх людям, які не бачать в цьому допомогу, а тільки вигоду для себе. Менше з тим. Вже відпустила цю ситуацію.
До речі, про подруг… Майже всі, як одна, вони не щасливі в шлюбі. Ті, хто найбільше кричав мені покинути мого чоловіка, самі вже розлучились декілька разів. Парадоксально. Я не дуже вірю в карму, проте, здається це її яскравий приклад.
Яку пораду я можу дати для своїх дітей, та і в цілому для людей, які звикли залежати від думки оточуючих? Не дивіться на те, що ж скажуть люди. Людям все одно. Кожна людина намагається стати хоч трішки щасливішою. Задача кожного з нас біти настільки щасливим та самодостатнім, наскільки це можливо. І не важливо, ти щасливий поряд з кимось, чи в абсолютній самоті з чашечкою кави та кицею на колінах. Ми самі маємо робити рішення, а кожне з них має наслідки. Я навіть не хочу уявляти, як би склалось моє життя без коханого. Я не слухала ні батьків, ні друзів, та стала самою щасливою жінкою на світі. Без зрад, без ночей з мокрими подушками від сліз.
