Я не бачила сенсу жити, чи хоча б простоіснувати. Вітчим витягнувмене з цієї ями, та дав сили йти далі.

-Мамо, за що ти мене так нен авидиш? Я ж тобі нічого не зробила! Та невже так можна відноситись до людини, в якій тече твоя кров?

-І що, що тече? Ти не бажана дитина, я тебе виростила до вісімнадцяти років, а далі давай сама. Мене надалі не цікавить твоє майбутнє!

-Ірино, зачекай, навіщо ти так зі своєю донькою? Я їй не рідний батько, але маю співчуття до неї більше, ніж ти! Це моя квартира, і я хочу, щоб Юля залишилась, а от ти, дорогенька, вимітайся під три чорти з нашого дому!

Слова мого вітчима мене просто вразили. Я ніколи не мала з ним дуже теплих відносин. Ми зберігали нейтралітет у відносинах. Батька свого я не знала, тому ревнощів на їхній рахунок також не мала. Контактували з ним взагалі дуже рідко. Я не хотіла приходити додому, адже розуміла, що це буде чергова сварка з матір’ю, яка мене просто ненавидить за те, що я народилась. До речі, не по власній волі. Аби мені до народження показали мою матір, то я б воліла лишитись ненародженою.

В мене був хлопець, ми вже планували весілля, та вступити до одного університету, проте так сталось, що весілля було необхідно робити негайно, адже я завагітніла. Мій хлопець був на сьомому небі від щастя. На руках мене носив, всі забаганки виконував. Ми орендували собі квартиру, та почали жити окремо. На п’ятому місяці мене поклали на зберігання в терміновому порядку. Положили мене вранці, а ввечері коханий мав привезти мені необхідні речі. Але не склалось. Дорогою до лікарні, він потрапив в ДТП з летальними наслідками. Ось так в одну секунду рухнуло все моє життя. Людина, яку я кохала пішла назавжди. Тільки від нього я мала якусь підтримку розуміння, а головне кохання. Це давало мені сили жити.

На нервах від таких новин я втратила дитину. Жахлива трагедія. Мені з того часу почало здаватись, що в мене не все гаразд з головою. Я не бачила сенсу ні для чого. Та тут ще й матір повідомила, щоб я виміталась геть з її дому. А йти мені не було куди. Навіть друзів я не мала. Одного дня я вирішила, що просто немає сенсу мені так далі жити. У всіх людей, при народженні на життя є якась своя місія. Вони народжуються, виростають, стають особистостями. А що я? Народилась як сміття, росла так само, та й зараз нікому знов не потрібна.

З цією думкою, прямо з ліжка пішла до аптечки. Наїлась таблеток та лягла спати. В такому стані мене знайшов вітчим та завіз до лікарні. вперше за все життя я бачила, як чоловік плаче. Та ще й через таку нікчему як я. Стало соромно.

-Ти мала дурепо! Що ж ти коїш?!

Я не мала що відповісти. З того часу ми почали тісніше спілкуватись. Вітчим став мені справді як батько. Я могла розповісти йому все, та не мати при цьому осуду. Дякуючи йому я змогла вилізти з тих дитячих травм, що так люб’язно подарувала мені матір, та знайти своє покликання.

Матері такі наші відносини не подобались, адже її чоловік почав приймати більше мою сторону, та часто закривав матері рота. Одного дня їй це допекло, вона вирішила мене вигнати з дому. Та не вийшло. Видно, що мого батька вона вже дістала не менше, ніж мене та він чекав тільки привід. І я його прекрасно розумію.

Починаючи з того дня, як матір пішла з нашого життя своєю дорогою стало легше дихати. НІ хто не кричав, а тим паче не ображав та не зрівнював нашу самооцінку з гряззю.

Оцените статью
Я не бачила сенсу жити, чи хоча б простоіснувати. Вітчим витягнувмене з цієї ями, та дав сили йти далі.