Я ніколи не розуміла тих жінок, які не мають бажання особливо займатися вихованням онуків. Більше того, до певного часу я взагалі думала, що такого не буває. А от моя свекруха довела мені протилежне. Вона вважала, що наші діти – наша турбота і проблеми, а не її.
Ольга Володимирівна вийшла на пенсію раніше, ніж потрібно було. Її донька, Оксана, народила близняток. Тому жінка у всьому їй допомагала поки та була в декреті. Після трьох таких років дівчина зрозуміла, що пора б знайти якийсь підробіток.
І цим підробітком для неї стала професія нянечки. Тобто вона доглядала чужих діток, жертвуючи часом проведеним зі своїми. З часом вона потрапила у заможну сім’ю.
Весь свій час вона витрачає на цю сім’ю. А додому приходить лише на вихідних і то не завжди. Так зарплатня була хорошою. Та чи виправдовувала вона такі жертви?
Ми з чоловіком неодноразово просили Ольгу Володимирівну допомогти нам і посидіти з донькою. Це було в дні, коли я мусила виходити на роботу в 2 зміну. Та жінка нам різко відмовляла.
Все, чим вона змогла допомогти – порадити найняти няню і не тривожити її через дрібниці.
Якби мої батьки жили у нашому місті або хоча б у місті неподалік, то я впевнена, що обов’язково б мені допомогли. Адже мама навіть на період відпустки планує приїхати і нам трішки допомогти. Та чим мене врятують ті півтора тижні?
Мене пожирає почуття несправедливості. Чому Оксана може заробляти хороші гроші і жити, як сир у маслі, а я навіть не можу вийти на роботу через нехватку часу?
