Мені здається, що між батьками мого чоловіка ніколи не було ні особливої любові, ні ніжності. Так ніби одружились лише тому, що так потрібно було.
Життя вони не прожили погане. Народили сина (мого чоловіка), купили власну квартиру, машину. Загалом ніби все добре, але чогось завжди бракувало. І думаю, що справа саме у моїй свекрусі.
Ми зустрілись з ним в університеті. Я знала, що це кохання, ще на першому побаченні. Думаю, що і він це відчув. Але хоч нам і судилось прожити разом життя, наповнене щастям, але його мати не дозволила. На її думку, я не була достатньо доброю кандидатурою для її сина. А він її й послухав.
За порадою матері одружився з донькою її знайомої, я вже навіть й імені її не пам’ятаю. Але Олег не пручався і вони стали жити разом. Не думаю, що вони були щасливі, інакше не сталось би того, про що я розповім вам далі.
Я ж була страшенно ображеною і на Олега, і на його матір, тому вирішила навіть не боротись за своє щастя. Поїхала за кордон, де мала нагоду жити і навчатись. В планах було також забути Олега і почати нове життя.
Але як я не старалась, у мене не виходило. А через три роки я знову зустріла його. Виявилось, що ненаситній дружині завжди бракувало грошей, тож Олег і утік від неї за кордон, щоб надсилати гроші, але бути якнайдалі від «судженої».
Я не пам’ятаю, про що ми говорили у той перший день, чи як поцілувались. Я пробачила йому усе, як тільки глянула в очі. Додому Олег обіцяв не повертатись і сказав, що більше нікому не дозволить нас розлучити. Проте повернутись таки довелось, щоб подати на розлучення.
Коли ми знову з’явились на порозі дому його матері, то були розписані, а я чекала на дитину. Я чомусь очікувала, що його матір зрозуміє силу нашого кохання і нарешті прийме мене, як мало зробити багато років тому.
Але вона вирішила інакше. Її не цікавила ні я, ні майбутній внук, який мав от-от з’явитись на світ. Це була остання крапля, я пообіцяла собі більше ніколи не ступати до того дому. І слова свого дотримала.
Навіть коли виявилось, що свекруха захворіла і чоловік час від часу відвідувався до неї. Навіть коли підріс син і я дозволила йому познайомитись зі своєю бабусею.
Навіть коли вона помирала, я не змогла переступити через себе і пробачити їй за те щастя, яке вона мало не відібрала у мене.
Лише зараз, після багатьох років, я нарешті змогла це відпустити і сподіваюсь, що вона знайшла спокій.
