Вже майже десять років я живу у шлюбі й не можу назвати себе щасливою жінкою. І причина у моєму чоловікові. Не розумію навіщо я взагалі терплю це все стільки років. Мій благовірний добре влаштувався на відміну від мене.
А все тому, що я одна забезпечую нашу сім’ю, хоча чоловік теж ходить на роботу. Але для сім’ї він не виділяє абсолютно ніяких коштів.
Заявляє, що значна сума йде на виплату аліментів для дитини від першого шлюбу, а куди дівається решта я точно не знаю. Чоловік переконує, що відкладає гроші для нашої спільної подорожі.
Я шокована від озвучених планів. Не знаю, чи плакати, чи сміятись. Але живучи у такому режимі – важко працюючи, щоб прогодувати нас обох, тішити себе примарною надією про відпочинок мені набридло.
А коли я починаю обговорювати з чоловіком це питання, й наполягати на тому, щоб він вносив свою частину до сімейного бюджету, той ще й ображається та йде пожити до матері, тікаючи від неприємної розмови. Потім за декілька днів повертається й вимагає від мене вибачень на провокацію конфлікту. Я не перестаю дивуватись його нахабності. Де в цієї людини совість? Він взагалі знає, що це таке? Все, про що я прошу – це елементарна підтримка. Чому він скупиться витрачати свої гроші на спільні потреби, якщо я для нашої сім’ї віддаю усе до останньої копійки?
