Моя донечка вступила на державну форму навчання в один зі столичних університетів. Вона дуже довго готувалася, ходила до репетиторів і ми всією сім’єю тримали за неї кулаки.
Я не могла пропустити її посвяту в першокурсники, сказала, що зроблю все можливе, щоб приїхати вчасно. Оскільки випала нагода їхати в Київ, я попросила донечку знайти мені якийсь недорогий готель, щоб я могла залишитися з нею на кілька днів у столиці. Хоча залишитися мені було де, в Києві живе моя сестра по татовій лінії, не бачилися ми вже десяток років, ще як на похороні тата, але раніше були дуже близькі. Вона з сім’єю живе в Києві, у власній квартирі.
Але я не люблю бути для когось тягарем, тому й не хотіла її турбувати. Тільки після того, як приїхала, подзвонила їй і сказала, що я в Києві й непогано була б зустрітися десь за чаркою кави. Вона як тільки почула це, одразу запитала, де я залишилася. Я сказала, що забронювала собі номер у готелі. Катерина як це почула, одразу почала сваритися зі мною, мовляв, ми ж сестри, чому я їй не подзвонила, вона б мене у себе прийняла. Я відмовлялася, але потім сестра сказала, щоб я негайно скасовувала бронь і їхала до неї, інакше вона дуже сильно образиться. Мені не залишалося нічого іншого, як послухати її. Вже дуже сильно я хотіла побачити її.
Коли я приїхала до сестри, мені запропонували чаю. Я ще подумала собі, що добре зробила, що приїхала не з пустими руками. Моїх гостинців вистачить і для доньки й для сестри. Мої дарунки з радістю прийняли й склали в кухонну тумбочку. А мені до чаю не запропонували нічогісінько. Я з дороги приїхала, голодна трохи, але ж не можу я так нахабно питати, чи запропонують мені щось перекусити. Сиділа й терпіла. Всяке може бути, вони люди зайняті, не встигли нічого купити чи приготувати.
Ми довго говорили, а потім мені показали спальне місце. Наступного ранку я встала й знову та сама історія, тільки до чаю вівсяного печива запропонували. Я люб’язно погодилася, перекусила чаєм й почала одягатися на свято своєї доньки. Добре, що я сумки не встигла розібрати. Ще зранку я надумала, що поїду назад в готель, де у мене буде все необхідне. Сестрі сказала, що передумала залишатися надовше, мовляв, робота і всяке таке. Ми попрощалися і я поїхала. Й так вже наговорилися досхочу.
Я звісно розумію, що вони мене пригощати не зобов’язані. Але ж я у гості не напрошувалася, мене запросили і я погодилася. Якщо вже запрошуєте, то треба потурбуватися про гостя, якого не бачили з десяток років. Я б ніколи гостя голодного в себе з дому не відпустила. Чи то тільки я така дурна, хочу всім вгодити і тепер людям начхати на гостинність?
