Сиджу зранку п’ю каву, а тут телефонний дзвінок. Дивлюся, свекруха телефонує. Вона до мене майже ніколи не дзвонить, хіба з днем народження привітати, а так завжди до дружини, якщо по ділу. Вирішив все ж відповісти. Чую стривожений голос:
– Аліна ще спить?
– Так, ще не прокинулась. А щось важливе? Можу дати слухавку.
– Ні, не буди. просто скажи, що батька до лікарні поклали. Дуже погано почувається, ще й вихідні, лікарів на місці немає. Ніхто за нього не береться. Навіть аналізів ще не зробили й УЗД.. Але ти втручайся, Денис зі всім розбереться всі питання повирішує.
Денис – це рідний брат моєї дружини. Він закінчив медичне училище, але ні дня не працював за фахом і досвіду роботи абсолютно не має. Та це не заважає йому ставити діагнози та призначати лікування власним батькам.
Мене звісно дуже схвилювала ситуація зі свекром, але то їх родина, якщо сказали не втручатися – то чого буду напрошуватись? Мені було дуже образливо, що вже не вперше відмовляються від моєї допомоги.
Минулого року, милий синочок, мало не прискорив батькову кончину, знайшовши йому лікаря, який не помітив запалення легень. Вже б старого не було, як би я не попросив свого знайомого медика оглянути хворого. Можна сказати, з того світу витягли..
А декілька років тому подібна ситуація трапилася зі свекрухою. Синочок, вважав, що у матері звичайна застуда, а стан був критичним. Мені ніхто нічого не сказав, навіть не повідомили у якій лікарні та лежить.
Цього разу я вирішив, хай роблять, як знають. Пішов гуляти із собакою. А дружину попередив, що допомагати більше не буду, навіть якщо попросять. Гіркий досвід маю.
Наша медична система й так далека від ідеалу, а ще коли за справу беруться такі горе-медики, як Денис, то за хворого страшно. І я ніби й тішуся, що вчинив рішуче, прийнявши тверде рішення, але серце не на місці. Може переступити через всі образи й поїхати в лікарню? Але ж знаю, що ніхто не оцінить. Набридло напрошуватись?
