Я вважала своє подружнє життя ідеальним, доки знайома не поставила мені одне запитання

Я вийшла заміж коли мені виповнилось дев’ятнадцять. Це було справжнє кохання. До одруження ми зустрічалися три роки й певним чином перевірили наші стосунки часом.

Нашому шлюбу вже пішов сьомий рік. Поряд з чоловіком я почуваю себе, як за кам’яною стіною, не сумніваюсь у ньому ні на хвилину. Він дуже хороший, уважний, піклується про мене. Домашні справи ми виконуємо порівну, у цьому в нас цілковита згода й рівноправ’я. Я не можу сказати, що у нього яскраво виражені такі чоловічі якості, як мужність, чи сміливість. І красунчиком його не назвеш. Але його душевна доброта перекриває усі його недоліки. Він дуже позитивна людина, вірить в добро та світлі почуття, біля нього і я заряджаюсь оптимізмом, що не раз допомагало пережити важкі часи.

Але темпераменти у нас все-таки різні. Я рішуча, нетерпляча, готова ризикувати й не боюсь труднощів. А він навпаки, боїться покидати комфортне середовище, пробувати щось нове. І його сором’язливість на довірливість теж не раз робили йому “ведмежу послугу”. І він такий скільки я його знаю.

Чоловік з байдужістю ставиться до свого зовнішнього вигляду й абсолютно не слідкує за власним здоров’ям. Його лякає все нове. І до цього всього він старший за мене на десять років.

Мені зараз двадцять шість, і я хочу жити на повну. Я маю улюблену роботу, можу сама себе забезпечувати. Навіть машину придбала власним коштом. Іпотеку за нашу нову квартиру також виплачую я. Недавно моя знайома запитала в мене: “А для чого тобі такий чоловік?”

З того моменту моє тверде переконання в ідеальність нашого шлюбу зруйнувалось назавжди. І справді для чого мені чоловік, без якого я й сама прекрасно з усім справляюсь?

Оцените статью
Я вважала своє подружнє життя ідеальним, доки знайома не поставила мені одне запитання