Так, це крик душі. І знаю, що багато людей мене зараз засудять. Але я вважаю, що роблю правильно. Розповім вам про своє життя і про своє горе. І лише тоді ви зрозумієте, що у мене просто немає виходу.
Я залишився сам з двома дітьми. Моєму старшому сину Віталію уже 14 років. Він – нормальна дитина. А молодша донька – дитина-інвалід.
Моя дружина трагічно загинула. Це сталося декілька років тому. Вона потрапила під потяг. Випадковість? Я так не думаю, бо просто впевнений, що вона не витримала такого життя. Я здогадуюсь тільки, що вона навмисне кинулася під потяг. Ліда давно говорила, що у неї вже сил немає доглядати дитину-інваліда.
Нас лікарі одразу попередили, що у дитини буде ДЦП. Ще під час вагітності сказали. Проте ми не зробили аборт, а вирішили залишити доньку. Просто ми навіть не здогадувалися, наскільки усе буде жахливо! Думали, що наш випадок не перший, що можна поставити на ноги дитину з ДЦП. Так, можна. Але у нас буда важка форма патології.
Дочка не усвідомлює хто вона, які люди поруч з нею. Вона найчастіше просто дивиться в одну точку. Нічого робити не може. Завжди у підгузках. Вона не говорить, а тільки мигичить щось або видає страшні звуки. Так буде завжди. Ніколи уже нічого не зміниться.
Сил доглядати за нею у мене вже немає. Я замислюю і розумію – я не люблю її, бо її немає за що любити. Мені важко усвідомлювати, що через дочку не стало моєї дружини. Тепер вона псує моє життя. Старший син її терпіти не може, вона дратує його. Я скажу навіть більше: Віталій її ненавидить. І це не дивно: уваги і грошей йому не вистачає. Бо я все витрачаю на дочку, хоча все це безрезультатно.
Через цю дитину не могла влаштуватися на роботу моя дружина, бо їй треба було цілодобово сидіти з Дариною. Тепер не можу піти на роботу і я, через що не можу забезпечити мою сім’ю.
Всю ніч я заснути не міг і мало не плакав. А потім вирішив для себе: хоч це і жорстоко, я віддам дитину до інтернату. Ось так. А як би ви вчинили на моєму місці?
