Мене батьки народили одразу після одруження. Були молодими, бідними, та й взагалі я не була запланована.
А от мій брат був бажаним та запланованим. А як народився ще й хлопчик – то батьки не вірили у своє щастя.
Йому завжди діставалося не лише все найкраще, але й те, що він хотів. А мені завжди чулися лиш фрази, на кшталт – “Ти доросла”, “У нас нема грошей”, “Це маячня, а не потреба”.
Здавалося б ми з братом давно виросли і вже мали власні родини, але от мамина така любов, збільшена в сторону брата – не минула.
Мої батьки любили дочку брата набагато більше, ніж моїх сина і дочку. Все б нічого, але мої діти це помічають і їм це дуже образливо.
Кожного разу, коли ми повертаємося додому від моїх батьків, діти мене дістають питаннями. Їхня вся суть зводиться до того, що бабуся і дідусь їх не слухають, не цікавляться їхніми успіхами в школі, зате розповіді і вигадки Єви (доньки брата) слухають залюбки.
Та й цукерки і фрукти моїм дітям дістаються ті, які собі не обрала Єва. Як батько ходить в магазин, то бере з собою також лише дитину брата.
А мої діти у них же, як вільні слухачі. Просто сидять і спостерігають за тим, як вся любов бабусі і дідуся дістається двоюрідній сестрі. А інколи їм ще перепадає на горіхи, якщо вони заберуть зі столу собі останнього шоколадного цукерка.
Я намагалася багато разів достукатися до мами. Пояснити, що мої діти не відчувають їхньої теплоти, як і я в дитинстві. Має ж бути хоч щось добре в ній. Та мама моя наче глуха, нічого не чує. Лише кричить, що я егоїстка і діти мої невиховані.
