Декілька днів тому до мене зателефонувала колишня одногрупниця і сказала, що я маю прийти на зустріч. Вона усіх нас збирає, бо ми уже давно не бачились. Але я не знала, що їй відповісти, бо замість того, щоб радіти я знаходила багато причин, щоб їй відмовити.
Зараз вам поясню чому.
Першого разу я пішла на таку зустріч через тридцять років після закінчення університету. Після отримання диплома я знайшла роботу за спеціальністю, але не в рідному місті. Там я зустріла свого чоловіка та народила двох дітей. Я залишилась жити у цьому місті назавжди. Я бачила своїх одногрупників у соцмережах, але мене їхнє життя не дуже цікавило. Побачила нові фотографії на їхній сторінці і зразу же забула про побачене.
Але коли минуло тридцять років і моя одногрупниця вирішила зібрати всіх нас, то я вирішила побачитись з тими з ким колись вчилась.
Коли я побачила своїх одногрупників, то дуже розчарувалась. Тоді я вирішила, що більше ніколи з ними зустрічатися не буду.
Я їх пам’ятала одногрупників молодими, стрункими і щасливими. У мене дуже хороші спогади про наше навчання в університеті.
Я була розчарована коли побачила Петра в якого колись була закохана. За ці роки він став товстим, старим і лисим чоловіком, який старався привернути мою увагу. Я навіть не знала, як реагувати на нього. Виявилось, що він так і не одружився та постійно шукає собі наречену. Мені було огидно на нього дивитись.
Дівчина з якою ми сиділи поряд зараз жахливо виглядає. Вона одягнута була в стару сукню і босоніжки. Я зрозуміла, що вона бідна та нещасна.
Ще мене розчарував мій одногрупник Михайло за яким бігали усі дівчата, а зараз він без наказу своєї дружини навіть кроку ступити не може. Мені його дуже жаль, він одружився з дуже владною жінкою.
Ще четверо одногрупників уже ніколи не зможуть зустрітись з нами. Колись вони були моїми друзями, а тепер я їх ніколи не побачу. Жаль, що їхнє життя закінчилось так швидко.
Ми сиділи за столом і згадували університет. Наша зустріч перетворилась у п’янку і було смішно дивитись, як немолоді одногрупники заграють до змучених життям одогрупниць. А жінки їм посміхаються і пробують фліртувати.
Коли я повернулась додому, то довго думала і вирішила більше не зустрічається з одногрупниками. Нажаль, життя не у всіх нас було щасливе і мені нестерпно дивитись на їхній стомлений вигляд. Мені хочеться згадувати їх молодими і щасливими, а не старими і замученими життям.
