Я дуже довго не могла завагітніти. Чого я тільки не пробувала, як тільки аналізи не здавала – все марно. лікарі говорили, що причина в мені, а не в чоловіку. Артем заспокоював мене як міг, говорив, що все одно мене кохає. Навіть якщо ми не матимемо дітей, то все одно будемо сім’єю. Але я не здавалася та в хід пішли консультації у різних знахарок та відвідування святих місць. Я вже дуже добре знала куди та коли відбудеться паломництво до святого місця та відвідувала усі подібні заходи.
Згодом ми з Артемом подумали про запліднення штучним шляхом, але знову поразка – яйцеклітина не могла закріпитися у матці.
Тоді лікарі сказали, що тут вони безсилі та у нас залишається лише один вихід, щоб стати батьками – взяти дитину під опіку. Лікарі ще раніше натякали, що у разі чого нам доведеться це зробити, але ми надіялися до останнього, що наша дитина матиме наші гени.
Ми розпочинати збір документів. Я змирилася з думкою про те, що не зможу народити дитину ніколи, так хоч візьмемо маля під опіку. Ощасливимо і дитину, і себе.
Коли ми приїхали в дитячий будинок, у мене просто краялося серце. Я взагалі дуже чутлива людина. Мені перш за все хотілося уникнути погляду тих знедолених дітей. Я думала про них, у кожного з них своя сумна історія.
Ми з Артемом не знали яку дитину ми хочемо взяти під опіку, нам було все одно. Та керівник закладу показав нам історію хлопчика, якому ще немає і року.
– Його звати Іванко. Він народився тут, бо його мама наша вихованка. На той момент Надії було лише 16 років, дівчина померла при пологах та дитина залишилася у нас. Про його батька нічого не відомо. Може, хочете поглянути на цього хлопчика.
Рішення було прийняте вже в той момент, коли Андрій Вікторович запропонував нам поглянути на того крихітку. Ми повернулися додому разом з синочком. Я оберігала його як зіницю ока, навіть спати в першу ніч боялася.
Ніхто з родичів не став нас відмовляти від всиновлення Іванка. Всі знали про нашу ситуацію. А якби навіть хтось почав заперечувати, його слова не мали б на нас ніякої дії після того, як ми нарешті стали батьками такої чудової дитини.
Наступного дня наш дім був повністю завалений дитячими речами, іграшками та підгузками. Поява Іванка в нашій родині спричинила справжній фурор, всі дуже раділи за нас.
Іванко швидко адаптувався в нашій сім’ї та ріс здоровим. Син дуже швидко розвивався та скоро вже почав знайомитися з кожним куточком нашої домівки. Через деякий час йог важко було наздогнати.
Якось я відчула біль внизу живота. Не довго думаючи вирішила обстежитися у лікаря.
Як же ми здивувалися дізнавшись, що я нарешті завагітніла. Ми сказали лікарю, що нещодавно ми всиновили дитину.
– Цією доброю справою ви показали, що готові стати батьками. Бог вирішив вас винагородити ще однією дитиною. Зараз ваша справа берегти цю вагітність.
Через вісім місяців у нас народився синочок. Тепер я двічі мама, ми маємо двох чудових синів.
Артем дуже щасливий та всі роки, коли ми намагалися народити дитину та непокоїлися через те, що у нас нічого не виходила, позаду.
Іван з Миколкою найкращі друзі та ростуть на радість нам.
