Старенький згорблений дідусь сидів одиноко на лаві під старою яблунею. Настала осінь, гілки дерева пообвисали під вантажем своїх плодів. Шкода, що нікому було їх пообривати. Дідусь дивився на дерево і бачив перед собою той день, коли вони з сином його саджали.
«Надворі стояла ясна погожа погода. Маленький Степан прокинувся ні світ ні зоря, щоб не пропустити важливої місії: вони з батьком саджатимуть своє дерево. Стьопа знав про татову любов до яблук, тому хотів посадити саме це дерево. Зануривши лопату в землю чоловік швидко викопав яму, а маленький хлопчик поклав туди саджанець яблуні. Через кілька хвилин справа була зроблена – дерево посаджене. Стьопа кинувся до батька в обійми, емоції переповнювали маленьке серце цього дивовижного хлопчика»
Куди поділися ті часи й та дитина, зажурено думав старий батько. Він вже і не пам’ятав, коли востаннє бачив сина. Степан все обіцяв приїхати й от сьогодні тато черговий раз чекав на нього. Сидів уже з годину під ворітьми свого дому, хоча глибоко в душі відчував, що даремно.
Незабаром настануть холоди, а палити вдома нічим. Якби хоч мав субсидію, то може й легше було б, а так доведеться самому дрова заготовляти, бо купити дорого. Здоров’я вже не те, важко буде, але іншого виходу немає.
Якось натякнув синові про допомогу та той удав, що не почув. Де ж той татів помічник, що ріс такою людяною дитиною. Мабуть, погано він все ж таки виховав сина от і пожинає тепер плоди своєї «праці».
Ось так сидів старенький на лаві під старою яблунею. Заново складав пазл свого життя, та не міг зрозуміти якої миті загубив елементи, яких тепер так сильно не вистачає.
