Віра їхала в автобусі. На наступній зупинці зайшов чоловік. Віра відразу впізнала його. Так, це він, Євген. Як давно не бачила його. Протиснулася ближче, смикнула за руку:
– Євген, здрастуй. Це я, Віра. Ти мене не впізнаєш? А ти зовсім не змінився, такий же як і тоді, п’ять років тому.
– Привіт Віро, впізнав звичайно. Як ти? Чому їдеш цим автобусом?
– Батьків провідала. А взагалі завтра їду назад. А ти одружений? Діти є?
– Моя зупинка. Радий був тебе бачити. Бувай.
Віра здивовано дивилася вслід Євгену. Раніше він на неї дивився з захопленням. Наразі спокійний, байдужий. Невже це він колись бігав за нею, говорив, що жити без неї не може. Віра приїхала в місто зі сподіванням побачити Євгена. Побачила, і що? Не такої зустрічі чекала. Думала, що він і досі кохає її, і простив за зраду. А він навіть говорити не захотів, запросив би зустрітися.
Євген з автобуса вийшов раніше на дві зупинки. Скільки разів уявляв зустріч із Вірою, що їй скаже. Але зустрілися несподівано. І знову боляче в грудях. Добре що вийшов з автобуса, а то наговорив би лишнього. Та й що вже говорити? Він простив її давно, але бачити не бажає. Добре, що в той час зустрілася Надія, яка виходила його, поруч була, коли почувався зовсім кепсько. Наразі Віра нехай іде своїм шляхом, Євгену до неї байдуже.
