Я влаштувалась на роботу у поліцію та працюю тут уже близько п’ятнадцяти років.
Багато всього бачила, різні ситуації вирішувала, але я завжди буду пам’ятати перший робочий день.
На той час мені було двадцять чотири роки, я закінчила університет і пішла на робота за направленням з університету. Тут я залишилась працювати й до тепер. Мені дуже подобається колектив, тому шукати іншу роботу я не планую і не хочу.
Отож у мій перший робочий день, мій начальник сказав, що потрібно братися до роботи і я маю бути готова до всього, тому вже їду на виклик.
Я так і не зрозуміла куди ми їхали, але вже коли під’їжджали до місця я зрозуміла куди. Їхали ми звісно поліцейським автомобілем, з нами ще були один хлопець та дівчина, які вже давно працюють.
Їхали ми у сусіднє село, приблизно за двадцять кілометрів від нашого відділку.
Їхали ми, щоб перевірити заяву односелець про те, що в одній з хат живе мати, яка народжує дітей, але їх не доглядає і любить в ипити, а на дітей не звертає увагу. Я всю дорогу думала як таке можливо, я не хотіла у це вірити.
Приїхавши до будинку я зрозуміла, що дітям потрібна допомога. Перед нами стояла стара, потріскана без вікон хата, а двері вже напіврозвалені. Запах у будинку не найкращий.
Ми зайшли. На холодній лежанці сиділи діти й гралися удвох, це були дівчатка на вигляд років чотири й п’ять.
Їх матір вживала сп иртне з чоловіками, також у неї гарно видно живіт, отож вона була вагітна.
Прямо у хаті стояв апарат для в _иготовлення алk _оголю.
Мій начальник підійшов до матері цих дітей, показав заяву від сусідів і сказав, що ми маємо забрати дітей з її будинку.
Жінці було байдуже, вона тільки додала:
– Беріть, погодуйте їх, бо їли вони ще вчора зранку.
Діти почали проситися залишитись вдома:
– Ми не хочемо їхати, ми хочемо бути з мамою.
На жаль, у таких ситуаціях стз _аждають беззахисні дітки. Вони не завжди розуміють, чому й куди їх забирають від мами, хай навіть від такої байдужої.
