З часом мама перестала приходити додому. А одного разу пішла… і не повернулася. Ми з братиком та сестричкою майже тиждень сиділи гoл _oдними. Проте потім коли терпіти г _oлoд вже не було сили ми пішли до сусідів просити щось поїсти. Пройшло багато років, ми виросли i наша мама таки з’явилася та подала на нас до суду, щоб нам призначили аліменти

Я чітко пам’ятаю той момент, коли все пішло не так. Наша щаслива, дружня та радісна родина зруйнувалась. Я добре пам’ятаю, що казав друг татка мамі по телефону. Пам’ятаю плач молодших брата та сестри. І пам’ятаю ту холоднокровність, з якою я трималася, бо розуміла, що якщо я буду плакати та сумувати, то тата не повернеш, а лише ще більше засмутиш маму та молодших.

Татко працював далекобійником, їздив по різним країнам. Він був чудовим батьком. Нам було дуже весело, коли він приїжджав з командировок. Він водив нас всюди, куди ми хотіли. Ніколи нічого не шкодував для нас. Але сталося так, що він поїхав у чергову командировку та не повернувся.

Деякий час мама трималася, проте журба за нашим батьком та її коханим чоловіком виявилася сильнішою. І тоді мама взялася за оковиту. Та ще й дуже пристрастилася до неї. На жаль жіночий організм більш вразливий до алк оголю та легше привикає. На жаль.

З часом мама перестала приходити додому. А одного разу пішла… і не повернулася. Ми з братиком та сестричкою майже тиждень сиділи голодними. Проте потім, вже мало не втрачаючи свідомість від голоду, ми пішли до сусідів просити щось поїсти.

Сусіди були добрими людьми. Вона покормили нас, дали прийняти душ та теплі речі. А потім викликали службу опіки та піклування. Тоді нас забрали до дитячого будинку. Ми потрапили до хорошого дитбудинку. Там були хороші та чуйні вихователі та вчителі. І діти були такими ж. Маму заочно позбавили батьківських прав на нас. Чому заочно? Вона не з’явилася ні на одне судове засідання і не приходила до нас.

Відвідувала нас лише бабуся. Старенькою вона була, важко вже такій людині пересуватися. Але вона регулярно приходила та ще й не з пустими руками. Завжди гостинців приносила. А ще листи від мами. Проте в листах все було одне і те ж: сумую, люблю, забрати поки що не можу. І так завжди.

Я підросла та зрозуміла, що листи писала не мама, а бабуня. Вона хотіла хоч якось полегшити нам життя. Бо ж дитина, яку покинула мати відчуває неймовірний стрес, страх та розчарування. А бабуня давала нам надію та сили справитися з усім.

Ми троє виросли, мені бабуня заповіла квартиру перед смертю, тому поки я вчилася в університеті – жила в ній, хоча нам на трьох дали трикімнатну квартиру. Проте потрібно було почекати поки закінчать дитбудинок молодші брат та сестра.

Коли вони випустились, прийшов час розбиратися з квартирою, яку нам надали. Тут заявилася наша матір. Вона хотіла, щоб ми прописали її в цю квартиру та пустили туди жити. Ми всі відмовили і тоді мама подала до суду на нас, щоб суд призначив всім трьом аліменти. Проте суд відмовив матері, бо прав на нас вона позбавлена.

Знаєте, зараз ми вдячні матері, лише за те, що народила нас, не більше. Вона покинула нас в найважчий момент помирати голодною смертю. Зараз ми помістили матір в будинок пристарілих та оплачуємо його. Не знаю чому. Просто вона наша мама, а нам її так не вистачало і ми вирішили, що не можемо повністю викинути її з нашого життя.

Оцените статью
З часом мама перестала приходити додому. А одного разу пішла… і не повернулася. Ми з братиком та сестричкою майже тиждень сиділи гoл _oдними. Проте потім коли терпіти г _oлoд вже не було сили ми пішли до сусідів просити щось поїсти. Пройшло багато років, ми виросли i наша мама таки з’явилася та подала на нас до суду, щоб нам призначили аліменти