Я завжди мріяла про велику сім’ю. Слава Богу, моя мрія здійснилася і я мала чудового чоловіка і двоє дочок. Ми жили в престижному селищі поблизу міста. Мріяли побудувати свій будинок, бо довгий час жили в батьківському старому. Дім був скромним і доглянутим, але невеликим. А для дітей завжди хотілося всього найкращого, щоб жили у комфорті. Тому, для того, щоб допомогти сім’ї, я наважилася поїхати закордон. Потрібно було дати освіту та достойне життя дочкам, бо вони в мене дуже працьовиті й розумні дівчата.
Діти та чоловік підтримали мій намір і всяко мені допомагали. Анна, старша дочка, вступила на факультет журналістики в університет. Вона дуже гарно навчалася в школі, добре писала твори, статті. Це була її мрія. Згодом вийшла заміж і переїхала на квартиру до чоловіка. Молодша донька, Євгенія, також зустріла гарного хлопця, планували весілля.
Я з чоловіком всі сили направили на зведення нашого нового будинку: я присилала гроші, а чоловік шукав майстрів, контролював виконання робіт і всі витрати.
Через рік я стала бабусею і хотіла приїхати додому, до дітей та внука. Проте по приїзду зрозуміла, що не все так райдужно. Дочки жили вже окремо зі своїми чоловіками, до батька приїздили не так часто. Тому чоловік, залишившись сам, не зміг впоратися зі своєю слабкістю до алкоголю.
Ще коли ми познайомилися я знала, що він був зв’язаний з поганою компанією, часто випивав. Але за все наше спільне життя я не помітила, щоб він був схильний до цього. Він пообіцяв собі й мені, що ніколи не повернеться до минулого життя.
А тут, залишившись без підтримки, не зміг себе перебороти. Пізніше сусіди розповіли, що він по кілька днів не виходив з дому, замикався в собі.
Він дуже комплексував, що я повинна була поїхати далеко від дому, щоб утримувати сім’ю. Мій приїзд він сприйняв не надто радісно, бо гроші, які я так важко заробляла і відправляла на ремонт в будинку, були бездумно витрачені на горілку. Ми з ним сварилися мало не щодня.
Мені все ж вдалося закінчити будинок, і я надіялася, що тепер зможу спокійно жити та няньчити внуків. Але не так сталося, як гадалося. Жити в одних стінах з людиною хворою на алкоголізм, яка часто поводила себе агресивно і не культурно, не так вже й легко. Діти жаліли мене і кликали жити до себе. Але як так можна! Я багато років працювала далеко від дому, щоб на старості літ мати змогу жити в нормальних умовах у своєму домі, а не бути тягарем своїм дітям.
З чоловіком ми стали чужими людьми, він не розуміє ні розмов, ні вмовлянь, ні погроз. Кілька разів я навіть викликала поліцію. Йому подобається таке беззмістовне життя, без ніяких обов’язків. Він знищив усі ремонти та меблі, на які я заробляла, жертвуючи часом зі своїми дітьми. Я, час від часу, їду до доньок допомагати їм з онуками, бо просто не витримую морально. Діти мене дуже підтримують і розраджують.
Чи довго я ще це зможу терпіти? Не знаю, час покаже. Знаю точно — в житті немає рідніших людей, ніж діти.
