Півтора роки минуло з дня, коли ми з дружиною розлучилися. Весь процес розпаду нашого шлюбу минув тихо і мирно. Але минуло декілька місяців і вона почала мене турбувати через різні дрібнички.
Якось взагалі зателефонувала і попросила повернути її манікюрний набір, потім якесь кухонне приладдя. І такі дзвінки ставали дедалі частішим явищем. Для себе таку поведінку я трактував як те, що Олеся все ж таки не може розпрощатися зі мною. Або ж вона сумує за домом, де прожила багато років.
Напевно, їй важко звикнути, що це не її домівка і приходити після роботи потрібно вже не сюди. Впевнений, що з часом вона звикне і прийме своє нове життя, в якому ми більше не існуємо як пара.
Можливо, Леся думала, що наш шлюб – міцна камінна стіна, яку не може знести ні один бульдозер. Ця стіна давала їй почуття захисту, спокою, впевненості в завтрашньому дні. Та нічого вічного не буває в цьому світі.
Я б все ж таки хотів, щоб жінка перестала зациклюватися на минулому. Варто поглянути у світле майбутнє і будувати його так, щоб бути найщасливішою людиною в світі.
Їй не потрібні “відсилки” до минулого. Як тільки Олеся попрощається з минулим, то зможе стати на шлях великого майбутнього.