З Оленою ми знайомі з 9 класу, вона була моїм першим коханням. У випускному класі почали зустрічатися, а наприкінці 5 курсу університету я вирішив, що вже прийшов час нам стати справжньою родиною і почав потроху готуватися до освідчення.
Та Олена ніколи не наполягала на весіллі, говорила, що спочатку треба побудувати кар’єру, «стати на ноги», реалізуватись. Проте я знав: вглибині душі вона просто чекає на мої рішучі дії. Та й батьки все частіше стали турбувати питаннями про одруження і дітей.
Ми витримали випробування часом і відстанню, завжди довіряли одне одному, підтримували, ніколи не давали приводів для ревнощів, а наші побутові сварки важно було назвати чимось серйозним. Усе це ще більше зміцнило мою впевненість у правильності рішення. І хоча деякі знайомі говорили, що перше кохання не вічне, і все може вмить змінитися, я не вирів, бо знав — мені поталанило як нікому.
Несподівано я отримав гарну високооплачувану роботу, про яку навіть і мріяти не міг у своєму віці. Справи швидко йшли вгору, і ми будували безліч спільних планів на майбутнє.
Але нещодавно на корпоративі нашої компанії я познайомився з керівницею одного з відділів і зрозумів, що закохався. У нас зав’язався роман. Вона мала чоловіка і доньку, а мені не давала жодних обіцянок. Проте я й сам розумів, руйнувати свою родину заради мене вона не буде. І щоразу повертаючись додому, брехав Оленці й дуже ненавидів себе за це.
Покинути роботу, щоб уникнути спокуси зустрітися, я не можу, бо такої зараз точно не знайду. Та й забути про все, що було, теж так швидко не вийде.
Моє життя перетворилося на низку докорів, яка постійно зростає і не дає змоги відчувати свою повноцінність. Оленка не заслужила такого ставлення, але я не зможу піти від неї, бо наші долі занадто міцно сплетені. Але інші думка не дає мені спокою: якщо я зміг покохати іншу жінку, то мої почуття до Олени вже не можна назвати щирими. Розумію, що справа лише в мені, але від цього не легше.
Олена останнім часом, ніби щось відчувши, все частіше стала говорити про родину, діточок, спільний дім. І це краяло моє серце.
Одне я знаю точно: будувати родину на брехні не можна. Олена — найближча для мене людина, але тепер я сумніваюсь у тому, чи саме вона є моїм справжнім коханням. А ще я сподіваюсь, що зможу забути ту жінку. Важкий вибір. І чи варто робити його? Може, краще залишитись наодинці із собою і розібратися, чого насправді я хочу від життя?
